Розділ 17

Влада

Солодка кава з молоком приємною теплотою розливалася по язиці. Коли у кафе відчинялися двері, знадвору чувся галас у зв’язку з підготовкою до святкування. Ось через привідчинені двері у зал залетіло свіже повітря та нова відвідувачка. Я помахала рукою, щоб привернути її увагу. Іветта кивнула головою, даючи зрозуміти, що помітила мене, та відвернулася, щоб зробити замовлення.

  У Менескарі багато закладів схожих на “Львівські круасани”. Замовлення можна зробити й біля стійки, а решту офіціанти принесуть. Такий тип обслуговування поширений у закладах середнього класу.

  — Страшне. — Іветта приземлилася на сусіднє крісло. — Знала б, що сьогодні за день, обрала б іншу дату.

  — Що ж не так з днем? — зробивши ковток кави, приховала я посмішку.

  — Забагато дітей підкидає випічку і не дивиться більше нікуди. Дорогою сюди двох ледь оминула, на відміну від третього.

 — А мене вербою побили. — пожалілася я. Правда це було весело. Раніше вербу подібним чином тільки на Великдень використовували, приговорюючи: “Не я б’ю, верба б’є”.

  — Безстрашні в наш час діти. Ні один, навіть, нормально не вибачився.

  І не кажи, подруго. Світи ж наче різні, а проблеми одні. Коли я була мала, старшокласники здавалися такими гарними та дорослими, дихати біля них було страшно, а коли сама  доучился до випускного класу, бац,  нормальних однокласників немає — тільки діти майже під два метри зростом. А що казати ще про малих? Чули колись як п'ятикласники в туалеті курять та хлопців обговорюють, а першокласники з другокласниками по коридорах бігають та матюками обсипають тих, на кого налетять? 

  — Та-ак… До мене то вже підлітки чіплялися — чотирнадцять-шістнадцять років.

  — Симпатичні хоч? — усміхнулася Іветта. Їй вже принесли замовлення, тому вона попивала ароматний чай. А ось за кекс за розмовами забула.

  — Милі мордашки, проте не мій тип.

  — Дозволь, вгадати твій тип. — попросила дівчина, хитро посміхаючись. Відповіді вона від мене не дочекалася і зразу приступила до опису. — Він має бути високим, але не битися головою об стелю. — я приснула зі сміху від уточнення зросту. — Розумний, звісно, з дураком нудно. Мабуть, трохи старший за тебе, але не старий. Чорноволосий, темноокий і, щоб ім’я починалося на А.

  — Ого, Іветто. Три перші характеристики я ще розумію, а три останні? — багатозначно замовчала, натякаючи на роз’яснення.

  — Такий чоловік поруч гарно б дивився. Погодься, Владо. — я не знала, що на це відповісти.

  — Мабуть. Можливо ти ще й знаєш, хто б точно підійшов?

  — Месс Арон звісно. Він так на тебе дивиться, коли думає, що ніхто на нього не звертає увагу.

  — Ого. Справді? — цікаво як же він на мене дивиться. Блін, це звучить як романтична фігня з фільму або книжки. Звісно погляд може бути багатозначним, але все-таки… Навіть не знаю.

  — Не прикидайся, що це тебе так дивує, Владо. Бачила б ти своє лице, коли він в п’ятницю тебе затримав. Ну а скласти два плюс два я в змозі.

  Що тепер відповідати Іветті? Вона свято переконана, що між мною та викладачем з теорії магії роман. Якщо ця інформація випливе назовні, то в мій адрес полетять насмішки, а ось у Арія можуть виникнути проблеми. Не знаю як у Менескарі ставляться до близьких стосунків між викладачами та студентами. Так само не знаю наскільки Арію важлива його посада викладача. Мені б дуже не хотілося його підставляти.

  Я занадто затягнула з відповіддю, й Іветта зжалилася.

  — Не переживай. Я нікому нічого про вас не скажу. Зате — якось злорадно усміхнулася дівчина. — тепер твоє звання “улюблениці теорії магії” заслужене.

  — Та ну на тебе. Гадаю, ти ж таки розумієш, що я не сплю з викладачами, як ти говорила раніше.

  — Ну вибач за це. Дивлячись на тебе ясно, що ти мрійниця, яка не підпустить нікого до себе так близько по розрахунку.

  — Навіть так. То до чого були всі твої наклепи та прискіпування?

  — Згадай таблицю успішності студентів у групі. Для мене ти завжди була вискочкою нізвідки, що відсуває мене у низ. Знаєш, неприємно ночей не спати за книжками і все одно завжди залишатися другою. А тобі, мабуть, месс Ренат усе розжовував і підготовлював до уроків, адже я бачила, що практично кожен раз ти вже була ознайомлена з лекцією.

  — Іветто, можливо, колись я розповім тобі більше, а поки знай, що в мене ніколи не було на меті споганити тобі життя. А ще, щоб ти знала, месс Ренат неймовірно впертий у питаннях справедливості. Він ніколи б не віддав мені дані лекцій чи самостійних робіт. Просто батько просив його — мені не подобається брехати, але краще подати інформацію подібним чином, щоб не виникало більше запитань. — надати мені гідну освіту, щоб я змогла побудувати власне життя самостійно, якщо він не зможе мені з цим допомогти. Ось месс Ренат і вчив мене всього чого тільки можна. Іветто, ти ж знаєш, що я не з Віденскабу. Та й вдома не було ні книг ні людей, які б навчили хоч азам магії, які доступні і дітям.  Повір я не спала ночей не менше ніж ти наздоганяючи усе пропущене.

  Якийсь час Іветта мовчала, переварюючи почуте та помішуючи ложечкою чай. Через довгу хвилину, вона підняла на мене свої тигрові очі.

  — Чому ми раніше так спокійно та відкрито не поговорили?

  — Були не готові? Надто вперті та озлоблені діти, що в несправедливості світу звинувачували когось такого ж як вони.

  — Мабуть, ти права. Нумо подорослішаємо, все-таки вже не діти. 

  Зізнаюся, що кілька місяців тому я б нізащо не повірила, що ми з Іветтою добровільно проводили час разом як друзі, а не вороги. Я не посмію її ще назвати подругою, але приятелькою однозначно.

  Людям дійсно необхідно навчитися розмовляти. Скільки було б збережено нервових клітин, якби ми ще на початку поговорили та вияснили невдоволення одна одної.

  Цікаво, які шанси, що в майбутньому я прислухаюся до своєї ж поради?