Розділ 16

  Мабуть, мені слідувало поговорити з Іветтою ще три дні тому, як я їй і обіцяла. Слова підібрати так і не вдалося. Але нема куди далі затягувати, тому без репетицій, я поговорю з нею відверто.

  На довгу мить я застигла перед її кімнатою перш ніж рішуче постукати. Без довгих очікувань, Іветта відчинила двері.

  — Дозволиш увійти? — вона мовчки посторонилася, пропускаючи мене. Я оглянулася довкола. Планування іветтиної кімнати було ідентично моїй. На письмовому столі я помітила відкриту книгу, від якої я видимо відірвала дівчину. — Мабуть, мені варто прояснити останні події.

  — Мабуть. — Іветта схрестила руки на грудях.

  — У суботу ти хотіла поговорити. Я хочу, щоб ти знала, що я не спеціально втекла. — тигрові очі сверлили мене, але їх власниця мовчала, даючи змогу говорити далі. — Мене виманили і оглушили.

  — Тому тоді ввечері ти була така побита? — маленька складка між бровами Іветти розгладилась, щоб тут же повернутися. Дівчина махнула мені на крісло, пропонуючи сісти. Сама ж вона опустилася на край ліжка. — Хто це з тобою так?

  — Корнеліус. — коротко відповіла я. Нема чого тягнути і туманні натяки з недосказаннями кидати.

  — І це все через випадок у парку? Дріб’язково і якось занадто жорстоко. Владо, він ще щось з тобою зробив? — видно, маска стерви тріснула, показуючи справжню Іветту. У її голосі я чула переживання та співчуття. Вона краще знає Корнеліуса і розуміє, що від нього можна очікувати ницого.

  — Месс Арон мене врятував. І ні, це не через суперечку в парку. Корнеліус отруїв месса Рената і гадав, що я щось знаю, що він не зміг вивідати у месса. — я криво усміхнулася. У цій посмішці не було нічого веселого. — Завдяки тобі, Іветто, месс Арон знайшов мене, дякую. І прости, що затягнула з поясненням.

  — Я тебе розумію і не засуджую. Мабуть, тебе помучили в медпункті та у відділку.

  — Не дуже, хоч без цього і не обійшлося. — я вирішила все-таки опустити, що допит був виїзним і в основному стосувався не Корнеліуса. — Зате тепер, ти можеш грунтовно пояснити причину чому не підеш заміж за Корнеліуса.

  — Твоя правда. Знаєш, я тут задумалася над твоїми словами. І ти права, я не лялька, щоб жити за чужим сценарієм. Я так боялася розчарувати батьків, що не помітила, як ледь не розчарувалася в собі. Вони у мене старомодні, а я не хочу жити по їхніх установках, навіть, якщо це буде їм не до вподоби.

  — Це твоє життя, і тобі вирішувати як ним розпоряджатися. — мабуть, це хороший момент завершити розмову. Я підвелася, повернувшись у сторону виходу.

  —Владо, — окликнула мене дівчина. — як ти дивишся на те, щоб на вихідних сходити на каву?

  — Я тільки за. — щира, сором’язлива посмішка прикрасила іветтине лице. Гадаю, на моєму обличчі була подібна.

  До вихідних залишалося ще два дні, які я вирішила провести по графіку, якого дотримувалася майже кожен день останні два роки. Два не вийшло, лише один. Правда не скажу, що я засмутилася.
  У п’ятницю після останньої пари я планувала як і вчора відправитися у їдальню, а потім у печеру. Проте викладач вирішив внести зміни у мої плани, затримавши мене.

  Пролунав дзвінок, і за лічені хвилини потік студентів покинув аудиторію, залишивши нас наодинці.

  — Арію? — я підійшла до кафедри, щоб можна було спокійно говорити.

  — Владо, зайди, будь ласка, у мій кабінет о восьмій годині. І одягни щось зручне та тепле. — а спитатися чи я вільна? Щось я сумніваюся, що хоче він мене бачити через навчальні питання. Тим не менш я зацікавилася.

  — Що це має бути?

  — Сюрприз, Владо. — Арій хитро посміхнувся, що у нього на щоці з'явилася ямочка.

  — Що ж, добре. До вечора, Арію. — я вдала, наче, йому взагалі не вдалося мене зацікавити.

  Повернулася до нього спиною, щоб покинути аудиторію. Я застигла на мить і здригнулася, коли його дихання опалило шию:

  — До зустрічі, Владо.

Арій

  Я вже змучився перевіряти роботи студентів. Хоч щось у них не давало мені спокою, я вирішив відкласти цю загадку на потім.

  Як тільки пролунав стук у двері, втома зникла, наче, і не було. За ними як і очікувалося предстала Влада. Її очі світилися цікавістю та азартом, і байдужий вираз не міг цього приховати. Як я і просив, вона одяглася зручно та тепло: шкіряні штани та довгий в’язаний светр, що сягав до половини стегна, пальто дівчина перекинула через ліву руку. Волосся у неї розпущене, перекинуте на одне плече. На її зап’ястку я помітив резинку для волосся. На лиці ні граму косметики, за винятком прозорого блиску на губах.

  — Одну секунду, міледі, і можна вирушати.

  Я накинув верхній одяг, та допоміг дівчині з пальто. Зачинив кабінет та підставивши лікоть Владі, повів її по коридору на вихід з академії.

  — Арію, куди це ми? — в пів голоса поцікавилася студентка, слухняно ідучи поруч.

  — Я ж уже говорив — секрет.

  — Я так розумію, поки ти не захочеш, відповідь з тебе і кліщами не вийде дістати? — похитав головою, підтверджуючи владині висновки. — Гаразд, месс Штірліц, на деталях тебе зловлю, або дочекаюся, поки сам зізнаєшся.

  — Хто такий Штірліц?

  — Відомий шпигун

  — Так собі шпигун, мабуть, якщо відомий.

  — Чесно, не знаю. Я була трохи здивована, коли дізналася, що він вигаданий персонаж, а не реальна людина.

  За розмовою і не помітив як дійшли до машини. Швиденько відкрив дверцята з пасажирської сторони для Влади, а потім сам зайняв своє місце.

  — Признавайся, — дівчина прищурила очі, коли  ми виїхали за межу міста. — ти збираєшся продати мене у рабство чи здати на органи?

  Від здивування я різко вдарив по тормозах. Благо на дорозі більше нікого не було. Боги, що у не в голові?

  — Владо, з чого ти це взяла? Я б ніколи…

  — Заспокійся. — її долоня лягла мені на плече, ледь відчутно його здавивши. — Гумор у мене такий чорний. Це звичайний жарт