Розділ 15

Арій

  Сидячи в кафе навпроти дому я умиротворенно роздивлявся друга і студентку. Вони захоплено поглинають свої страви, я ж не голодний, тому просто насолоджуюся хорошим чаєм та компанією.

  Несподівано Влада встала.

  — Щось трапилося? — зразу ж усвідомився Андреас, відірвавшись від м’ясного рулету.

  Особисто я помітив у вікні знайому копну світлого волосся.

  — Не горю бажанням зустрітися з мессою Лісандрою. Вона ще злиться на мене після виходки з Іветтою.

  Мабуть якби колега не була помічена Владою, я б не нагадався за екскурсію.

  — Що ж ти такого натворила? — поцікавився Андреас, забувши про їжу.

  — Запустила Іветту за вікно на її парі.

  — За що ти так з бідною дівчиною?

  — Вона мені слухати заважала.

  — Чому ти просто не пересіла, щоб проблем не було?

  — Говориш як месс Ренат.

  Згадка дідуся болем відозвалася в мені.

  — Тобто? — я не знав як сформулювати своє питання. Боявся і хотів почути як він прожив останні місяці життя.

  — Месс Ренат тоді сказав так само як Андреас. Потім сказав, що ми з тобою, Арію, схожі — ти б повоював, а не мирно спасував. 

  Дівчина сумно усміхнулася. Для неї це хороший спогад — це видно, але я бачу, що їй так само важко згадувати дідуся як і мені.

  — Владо, хочеш звільнення від контрольної? — знаю, зміна теми так собі, про, що виразно свідчить погляд друга.

  — Уважно слухаю.

  — На днях буде екскурсія з мессою Лісандрою. Можеш, будь ласка, зіграти роль моєї нареченої? — очі моїх супутників зараз покинуть орбіти. В них обох аж роти від здивування відкрился. — Мене дістали її томні погляди, які почали переростати в більше ось я й збрехав про наречену. Слабо віриться, що вона прийме за суперницю дівчину з якою я рідко бачуся, оскільки більшість часу проводжу в академії.

  — А це нічого, що вона мене знає? У нас і так любові немає, а після того, що я, наче, в неї мужика увела, ще ж почне завалювати. — мене радує, що Влада не сказала ні, а значить, вона розглядає варіант згоди.

  — Ти будеш замаскована. І єдине, що зможе тебе видати — це твої ж слова.

Влада

 Нічого собі! Як, ну скажіть мені, як саме я маю прикинутися його нареченою? Супроводжувати Арія на екскурсії, вчепившись в його руку сюсюкатись, притискаючись до нього, щоб бути ближче? Чи може поцілувати пару раз на очах у месси Лісандри. Хоча, ні. Цього я робити не буду. Може, Арій мені й подобається, але поки у нас не ті стосунки, щоб цілуватися, а по іншому я не вмію. Мене не так виховували.

  Тим не менш я погодилася. Тепер ось через два дні після розмови я стою біля нього у галереї магів та мило усміхаюся, вдаючи, що не помічаю злого ревнивого погляду викладачки з історії. Завдяки макіяжу, парику та одягу мене й справді важко впізнати. Візажистка постаралась на славу. Контуринг крутіший ніж у інста-дів, які приховують лишню вагу та форму носа. Парик на кілька тонів темніший за мій природній колір волосся кучерями спускається до поясниці. Ех, в мене колись волосся було довшим, але я обрізала його, коли змирилася з тим, що тут застрягла надовго. Зараз воно вже відросло до лопаток і я поки не оприділилася чи хочу повернути стару довжину чи далі носити коротше. 

  Світло-рожеве плаття на мені підкреслює фігуру, а туфлі на шпильці утримують поближче до Арія. Ну немає у мене нормального досвіду ходіння на підборах, тим більше на шпильках. Це не дуже зручно та й практично все моє взуття, якщо й має каблук, то широкий і не високий. Хіба, що босоніжки на платформі, але то не рахується.

  По закінченню екскурсії, студентів відправили найманою повозкою назад в академію. Месса Лісандра ще хотіла затриматися та, наче, обговорити враження від екскурсії, проте Арій її відшив зіславшись — на кого? — звісно на мене, ну або якщо точніше на обіцяне побачення його дівчині. Роздратована історичка, поїхала зі студентами.

  — Треба буде перевірити чи вона мене не прокляла. — дивлячись услід віддаляющійся повозці, задумливо промовила я.

  — Нічого нема, я вже перевірив. — відразу, не задумуючись, відповів Арій. Коли повозка зникла з виду, завернувши за ріг, чоловік повернувся до мене. Коли він усміхнувся, я подумала: “Який ще чоловік? Хлопчисько він. Звісно не дитя і вже не підліток, але ще не той поважний дядько”. — Не будемо обманювати ще більше мессу. Ходімо, я знаю чудовий бар.

  Спантеличена я лиш кивнула. Арій відчинив дверцята машини та допоміг мені сісти на пасажирське сидіння. Сам він мовчки обійшов і приземлився на водійське місце.

  І як це розуміти? У нас побачення чи що? Дуже захотілося підколоти за те, що він викладач, а я студентка. А ще, що по документах між нами різниця у одинадцять років. Добре, що насправді лише у п’ять. 

  Я вдихнула… і змовчала. Не дай бог, ще передумає. Арієві принципи і погляди я ще не мала змоги вивчити детальніше.

  Зупинилися ми біля його дому. Арій вирішив, що, якщо він надумає випити щось міцніше за квас, то за кермо краще не сідати. Розумна думка.

  Весна тільки вступала у свої права, тому дерева були ще наполовину голі. Я підняла комір пальто у спробі захиститися від вітру. Повз проходили люди, усі поглинуті у власних переживаннях. Хтось гуляв як ми, а хтось спіщив скоріш виконати свої справи та взятися за нові, або піти на заслужений відпочинок. 

 Ми пройшли невеличкий парк, звернули вправо, щоб вийти та шумну вуличку, перші поверхи будинків, якої складаються винятково з крамниць та кафе.

  Я зловила ностальгію. На секунду я наче опинилася на площі Ринок у рідному Львові. Запахи кави та випічки витали у повітрі. Не знаю чи так справді чи це марення навіяне спогадом. Ми йшли все далі у комфортному мовчанні. Ніколи не думала, що так безтурботно можна мовчати з кимось.

  За два квартали Арій кинув мені хитрий погляд та усміхнувся, що ямочка з'явилася на його правій щоці. Ми пройшли ще трохи і мого слуху торкнувся приємний голос вокаліста під звуки гітари.