Розділ 1

Влада

  — Ай! — моя везучість не знає меж. Хто ще б збираючи шкільний рюкзак примудрився порізати пальці об книжку? Так, це саме про мене. Зачепити мізинчиком ноги ніжку від стола недостатньо. Послизнутися на тонесенькій смужці криги від накапаної з дахів води — запросто. А коли падає телефон — тріщина гарантована.

  Виявляється це були дрібниці. Напевно, найстрашніше це коли збуваються мрії. Я як любитель міфів і містики не цуралася фентезі. Тоді почали навідуватися думки про паралельні світи і незвідані землі, звісно з прекрасним представником чоловічої статі.

  Як має реагувати відносно адекватна старшокласниця, коли біля неї спалахує димка, що розростається, переливаючись всіма можливими тонами і затягує в себе?

  З криком: «Ура, ніякого дз і ЗНО», кинутися вперед? Або як у фільмі жахів задкувати, поки стіна не перекриє всі можливі шляхи відходу.

  Все що я встигла зробити — подумати: «Ой бля». Мить, перед очима попливло і я впала на кам'яну підлогу, обдерши коліна, руки і нарешті випустила ранець, який виявляється так і утримувала.

  Боляче... Я повільно встала, паралельно оглядаючи навколишнє середовище. Явно печера і ні одного живого створіння в полі зору. Поки не оприділилася: це добре чи не дуже. Якщо нікого нема, то можна спокійно обробити ранки. Перекис водню і пластирі тут не знайдуться, як і подорожник. Як добре що закинула в сумку вологі серветки і пляшку води з вечора. Розім’яла ноги.

  Дивуюся своєму станові. Таке відчуття наче випила мінімум літр коктейлю з корвалолом і валер'янкою, на додачу закусивши гліцеседом. Зараз не час про таке думати. Треба знайти вихід назовні і людей. Я — міська жителька, в польових умовах довго не протягну.

  Босими стопами обійшла маленьку печеру. Вузький перехід вивів мене в більшу. В середні стояло... дерево. На вигляд, деревину заміняв камінь, а листочки — кристали. Кругом біг струмок прозорої води, наче з підсвіткою.

  З кишені спортивних штанів витягнула телефон. Фото має бути класним. Ірраціональне почуття тривоги не дозволяло підійти ближче, а сфоткати будь ласка.

  Чим я страдаю? В принципі, на фото я помітила кусок арки, що виглядав з-за дерева. Обійшла перешкоду по стіночці. Високі сходи підвели до порталу. А далі я йшла по довгих коридорах, підсвічуючи дорогу ліхтариком на телефоні. Де які повороти — позначала чорним маркером і стікерами.

  За годину ходьби я не те щоб втомилася, але живіт бурчав і просив їсти. Мій круасан так і залишився вдома на кухонному столі.

  Мою увагу привернув виступаючий важіль. Я би прийняла його за ще одну підставку для факела в пилюці і павутині, але два таких зазвичай знаходяться на більшій відстані, в чому я переконалася за час бродінь в тунелях.

  Була не була, з силою я потягнула важіль на себе. З противним скрежетом він піддався. Секунда відзвону, клацання і стінна від'їхала, піднімаючи віковий бруд.

Шлях на волю загороджувала стінка шафи. Повезло що я худої комплекції — вдалося протиснутися. Тут моя «удача» нагадала про своє існування — я спіткнулася і знову впала, головою вдарившись об стелаж.

  З шипінням сіла, протираючи чоло і зустрілася поглядом з чоловіком у віці.

  Вперше за все життя втратила свідомість. Раніше максимум білі або чорні плями миготіли в очах і голова крутилася. Таке відчуття наче я старий телевізор в якого поплила картинка і його відключили, щоб перезагрузити. Різко вимкнули з розетки.

  Судячи зі всього, без тями я провалялася кілька хвилин. Старець підтримував кухоль з водою біля моїх уст. Жадібно я спустошила посудину в кілька ковтків.

  — Ша, дитя, не заберу.

  Я відсторонилась, продовжуючи розглядати чоловіка.

  — Дя... — прокашлялась, щоб повернути голос. — дякую.

  Мені допомогли піднятися і провели до крісла за робочим столом.

  — Як тебе звати?

  — Влада.

  — Я — месс Ренат. Мессо Влада, як ти тут опинилася?

  Старець виглядає мирно. Це «месс, месса» видимо ввічливі звернення. Щось задовго мовчу. Треба відповісти, але якби я ще знала що саме сказати.

  — Де я?

  — У віденскабскій академії.

  — Я у Відні? — може він обмовився? Я ж не можу бути в столиці Австрії!

  — У Віденскабі. Звідки ж ти взялася?

  — Де взагалі ваш Віденскаб? — знаю, що трохи не культурно вчиняю. Не можу ж я зразу все видати незнайомцю, не підозрюючи навіть де знаходжуся.

  — Мессо, ми у Менескарі. Якщо ви негайно не відповісте на мої запитання, я буду змушений викликати охорону.

  — Я з України. Збиралася до школи коли якась фігня появилася переді мною і затягнула. Я не божевільна і кажу правду. — перші сльозинки скотилися по щоках. Істерика все-таки вирішила, що час прийшов.

∆ ∆ ∆

Ренат

  Сам вже забув по що спустився в архів. Це вже не має значення. Дівчина випала з таємного проходу геть неочікувано. Вона назвала кілька населених пунктів, а я навіть уявити не можу де це знаходиться.