Основна частина

«Вже більше двадцяти років я живу в Канаді. Після того, як закінчилась Друга світова, довелось мені покинути рідну домівку та Батьківщину і втікати – сюди, за океан. Втікав я від найстрашнішої, найпідступнішої і найжорстокішої влади на землі – від радянщини. Коли в 1943 році до нас на Волинь прийшли «другі совєти» (перші були в 1939-му), вибір у мене, вісімнадцятирічного, був невеликий – або заберуть мене в радянську армію та поженуть на фронт, добивати німця, або йти треба було в ліс, в УПА, куди йшли тоді майже всі наші хлопці.

Радянська армія, як і влада, були нам чужими і ми вже знали, що вони несли з собою нечувані та небачені страхіття – голод, тюрми, Сибір, колгоспи, зруйновані та спаплюжені церкви. Всі ми пам’ятали, як совєти відступаючи в сорок першому, постріляли без суду і слідства майже всю інтелігенцію в наших краях.

Тож дорога була у мене одна.

В УПА мені воювати не прийшлося. За мою грамоту призначили мене в підпільну друкарню. Друкували листівки та розносили по селах. Для радянської влади ми були більшими ворогами, ніж ті, хто ходив з автоматом. Тож невдовзі нашу друкарню вистежили та оточили. Дали ми червоним переслідувачам останній бій, в якому майже всі мої побратими полягли. А мені пощастило втекти.

Побачив я, що спротив наш та боротьба з величезною радянською силою доходить до кінця, і вирішив іти подалі від небезпеки, яка чигала на кожному кроці.

Довгим-предовгим і дуже важким та небезпечним був мій шлях до Канади. Багато разів мені доводилось ризикувати життям, уникати кулі і катівень радянських спецслужб, які господарювали по всій Європі та виловлювали таких як я, неначе звірів.

Але з Божою поміччю я таки дістався сюди.

Обжився, знайшов роботу, потроху вивчив мову, і став тут своїм. Благо, таких як я було тут багато.

Навчився заробляти, з’явилися у мене непогані гроші, купив будинок, облаштувався. Багато став подорожувати, завів різні знайомства.

 Проте з сім’єю не вийшло. Мабуть, я однолюб. Бо в серці моєму залишилася дівчина Юстина із сусіднього волинського села, до якої я ходив більше року. Хоч ми й не перейшли з нею до дорослих відносин, як чоловік і жінка, і далі поцілунків у нас не дійшло, але були ми зачаровані одне одним, і ця зачарованість залишилась в мені десь глибоко до цього дня.

І ніби все було добре.

Але туга, велика туга за всім мені рідним, за нашим селом, за батьками, братом і сестрами, за нашими ясенами не давала мені спокою, пекла під серцем. І так мені від цього боліло та щеміло, що аж дух забивало. Всередині мене поселився такий смуток і жаль, що жити не міг. Так уже мені хотілося хоча б на хвильку, хоча б одним оком глянути на наших і на все, чим дорожив і що міцно тримав у своїй пам’яті.

А тут  ще пісня. Як почув: «Чуєш, брате мій, товаришу мій…кличуть кру-кру-кру, в чужині помру, заки море  перелечу, крилонька зітру» – то вже місця собі не знаходив. І в решті-решт вирішив – поїду. Туди, прямо в радянське пекло, через всі перепони. Будь-що буде. Добрався сюди, то спробую й назад. Якщо мій ангел-охоронець ще буде зі мною – якось доберуся до рідної сторони.

Почав готуватися. Загриміти на Колиму я не хотів, тому мусив добре все продумати та організувати. Поміняв я двічі прізвище, зробив новий паспорт канадський, знайшов фірму, яка возить туристів в СРСР, відклав трохи грошей, отримав радянську візу, як бізнесмен, що хоче співпрацювати з Радянським Союзом.

Вирішив попрощатися на всяк випадок з друзями. Після цього подався в путь. Перед тим, правда, ще зустрівся з одним чоловіком, котрий працював якийсь час у совєтів та знав трохи їхні порядки. Що зміг – випитав у нього та заклав до пам’яті.

Літак приземлився в Ленінграді. Тут нас зустріли, поселили в готель у центрі міста, і водили гуртом, не відпускаючи жодного в сторону, по музеях і виставках. Двоє молодих чоловіків, коротко підстрижених, у темних костюмах з краватками та з явною військовою виправкою, не відставали від нас ні на мить. Навіть до вбиральні разом ходили.

Але я вже проходив не раз, як вода скрізь пальці, через таку охорону. Коли втікав за океан, не один раз оминав пастки таких наглядачів, тож був упевнений, що й тут якось зумію від них вислизнути.

Декілька днів придивлявся я до їхніх порядків та шукав для себе шпарину, через яку покину готель і моїх вартових. І видивився.

Посидів трохи в ресторані, і коли біля виходу з готелю скупчилася чергова група туристів-іноземців, вийшов разом з ними на вулицю до автобусу, а там шмигнув за газетний кіоск і причаївся.

В групі зробили перекличку. Всі були в наявності, тож посідали разом зі своїм супроводом до автобуса і поїхали. Мене залишили без догляду.

Коли перехожих побільшало, я влився у натовп, і покинув район готелю.

Російську я більш-менш знав. Любив читати їхню літературу, і в Канаді доводилось по роботі спілкуватись з одним росіянином, колишнім власівцем.

У центрі міста мій одяг та вигляд нікого не дивував. Тут теж траплялися люди в костюмах, і гарно одягнуті. Проте коли відійшов трохи далі, то побачив, що виглядаю білою вороною серед простого ленінградського люду. Ті були здебільшого вбрані в поношену робочу одежу.

Був кінець травня, і зранку бувало холодно, то ходили в куфайках та чоботях.