продовження

Люда як в сні, одягнулася, навпомацки причесалася,  не дивлячись в дзеркало. Не могла зібрати себе до купи від несподіваного вибрику долі. Ще не знала, як їй поводитися, як  бути і як реагувати на таку  неочікувану пропозицію. А треба було бігти якнайдалі, треба було тікати й не оглядатися, треба було… ох, як треба було… Але вона залишилася. Шкодуватиме потім, але залишилася. Кажуть, що Бог дає можливість зробити вибір і завжди є щонайменше два варіанти. Вона вибрала легший, але привабливий, як їй здавалося. Вибрала, користуючись жіночою логікою, а не здоровим глуздом та інтуїцією. Вибрала, корисливо сподіваючись на якесь примарне жіноче щастя, якого так хотілося, бо ніколи не мала.  Вибрала мрію, сон що мав би бути  кольоровим, але, як виявилося  згодом -- чорно-білим. 

Все було добре, Анжело був сама ніжність і уважність. Усміхався і жартував, пробував її розвеселити і щораз запитував, чого вона хоче, що треба купити. Допоміг їй з подарунками, купив квиток, заплатив за все, що вона передавала автобусом, щоб не везти  в руках.  Це була інша людина, яку Люда не знала.  Все було так дивно і так незвично. Диявол став Ангелом, майстерне перевтілення тягнуло на талановитий артистизм та премію Оскара. Ніяк не могла повірити  в його доброту й безкорисливість, щось тримало її, щось не пускало в той Рай, яким заманював Анжело. Вирішила, що поїде додому і обдумає все на самоті. Анжело піджартовував, що боїться бути без неї, йому буде її не вистачати, що чекає вже повернення, а вона ще навіть не поїхала. Чи то були жарти, чи й справді такі разючі зміни, Люда не розуміла. Відпускні пообіцяв виплатити після повернення, так сказав, буде впевнений, що вона його не кине.

-- Боїшся?

-- Страхуюся, -- засміявся Анжело.

Вдома Люда поділилася своїми сумнівами з донькою.

-- Мене Анжело заміж кличе…

-- А ти? -- запитала здивована донька.

-- Ще не вирішила. Не вірю я йому, треба все зважити і про все подумати, щоб не вскочити в халепу. 

-- Що тут думати, дітей старий пень не має, то й боїться за свою старість. Тебе він вже знає, звик, то чому ж ні. 

-- Може ти й права, але маю певні сумніви. Треба все зважити. 

-- А що ти втратиш? Не вийде, то підеш від нього, які тут переживання, -- легковажно порадила донька. 

-- Та не все так просто, як ти думаєш. Маю над чим помислити. 

Вдома, як завжди, були борги, нові забаганки внуків і доньки. До кінця відпустки Люда вже витратила все зароблене за рік і не всі дірки “залатала”. Гроші вдома мали неймовірну властивість танути, як сніг на сонці. Люда з подивом дивилася на цінники в магазинах і дивувалася, як люди живуть, отримуючи такі мізерні пенсії і невеликі зарплати. 

-- Ціни європейські, а доходи африканські. Як так можна жити? 

-- Виживаємо, мамо, виживаємо! Без тебе навіть не знаю як би ми тягнули все. 

Слухаючи  Настю, Люда раділа, що може так їм допомагати і що вони цінують це. Яка мати не мріє про вдячність дітей.

Люда в останні дні згадала, що не зробила ніяких аналізів і не сходила до лікарів. Останнім  часом почувалася не зле, але якось дивно -- швидко втомлювалася, іноді ловила себе на тому, що стала неуважна не чула співбесідника, була занурена в якісь свої думки. А ще, щось тривожило, щось невидиме тиснуло серце. Це була тривога, страх і боязнь чогось… Люда пробувала гнати геть дурні думки, але вони лізли й лізли в голову. Щоб заспокоїтися, вона таки вирішила зробити кілька відвідин до лікарні, поки ще мала трохи часу.  Здала кров, сходила до гінеколога, відвідала терапевта, але нічого поганого не знайшли. Терапевт приписала заспокійливі, а гінеколог порадила зробити мамографію бо їй не сподобався аналіз крові. Часу не вистачило і Люда з  тим поїхала до Італії, з рішенням пройти решту оглядів там. 

Анжело зустрів її в доброму гуморі, весь такий заклопотаний та зосереджений. 

--  Я вже дізнавався, які документи потрібні для нашого одруження, -- почав він одразу,  зустрівши Люду. 

-- Ми ще нічого не вирішили, не обговорили, не спіши. Я ще не погодилася.

-- А що є якісь сумніви?

-- Ні, але крок серйозний і маю все зважити. Не тисни на мене. 

-- Гаразд, але не думай довго, бо можу я передумати, -- засміявся Анжело. 

Ніч була повна обіймів і лагідних слів. Люда не могла надивуватися таким змінам, ніби це була інша людина. Дивно!

Той ідилічний сон тягнувся майже цілий місяць. Якогось вечора,  прихована злість і сексуальна незадоволеність вирвалися назовні купою лайливих слів разом з чорною ненавистю.

-- Сука, знову лежиш колодою, нічим мені не допомагаєш. Я тут стараюся, а тобі хоч би що. Є маса способів допомогти чоловікові отримати задоволення, але ти ледача й не хочеш нічого робити. 

-- Та чого ти  в мене хочеш, що я має робити? Нічого мені не треба і сексу теж, то я заради тебе все терплю. 

-- Он як! А я тут дурень, готовий був женитися, думав, що старість мою скрасить, догляне й допоможе, а ти он як заговорила. Ото я дурень вуха розпустив, мало не женився.  та ти є нуль помножений на нуль, пусте місце,  не варта нічого. Думав, що ти оціниш мою пропозицію -- бути сеньйорою, але ти хочеш залишитися смердючою іноземкою, -- кричав озвірілий Анжело. 

-- Та ти хворий!

-- Я хворий, геть з мого ліжка!

Люда встала, але знову була кинута на ліжко. Анжело злісно стиснув їй груди.

-- Мені боляче, що ти робиш! Відпусти мене, звір, а не людина, -- застогнала від болю Люда.