оповідання

Люда  полегшено зітхнула тільки тоді, як літак здійнявся в повітря. 

-- Ось і все, закінчилося  рабство, закінчилися  поневіряння  на чужині.  Вона летить додому! Додому! Яке солодке слово. Тільки тепер вона зрозуміла всю значимість і  вагомість цього слова --  “Дім”.  Додому!!!

Люда сиділа в літаку, що прямував в Україну. Сиділа, ще не вірячи своєму щастю чи везінню, своїй свободі. Вона вільна … і летить додому!. Після всього пережитого, могла дихати на повні груди. 

Людей було небагато, всі сиділи в масках  і по одному на кріслах. В період  світової пандемії дотримувалися необхідних правил. Квитки були не дешеві, та  байдуже, бо вона летіла в один кінець.  Летіла додому. Байдуже скільки коштує дорога додому,  зараз  вона вартувала любих грошей. 

Задивилася в ілюмінатор, де поміж кучерявої піни хмар проглядала синява неба і сонячні промені голубили й пестили кожну хмаринку. Перевела погляд вниз, з висоти польоту земля здавалася шматочками кольорового скла в калейдоскопі. В круглому віконечці світ здавався круглим. 

-- Додому! Додому!

Люда притиснула руку до серця, щоб не стукало так гулко.  В аеропорту страх сковував рухи, від хвилювання  пересихало в горлі. Вона все робила, як в наркотичному сні.  Перед від’їздом випила заспокійливі краплі та  добрий десяток пігулок валеріани, але  тремтіла, мов осиновий листок на вітрі.  І лишень пройшовши всі  контролі, почала дихати.  Вже в літаку їй полегшало і  почало відпускати. Вона  ще не до кінця вірила, що все позаду  і вона  таки летить -- Додому!

Жінка поправила маску, гірко посміхнулася,  згадавши  свої хвилювання в аеропорту.  Їй щохвилини здавалося, що ось, ось її зупинять і холодний владний голос поліцейського промовить:

-- Ви затримані!

Перебуваючи в тривожно  панічному страхові, вона навіть доньці не повідомила, бо не була впевнена, що зможе, що їй вдасться, що її випустять. Вже коли прилетить в Бориспіль, сяде в маршрутку  тоді  й подзвонить.

Знову запекло в грудях, якось так млосно і солодко, як  перед обмороком, коли чується гул в голові і настає темрява. 

-- Ні, ні! Тільки не зараз,тільки не тепер! 

Люда дістала з сумки пігулки і проковтнула, запивши ковтком води.

 Речей мала  небагато, решту  відправила бусом, щоб отримати їх, коли приїде. Їй вже багато не треба. Хіба оте ганчір’я головне. Важливе зараз для неї -- дім!

Під монотонне гудіння літака Люда потроху заспокоїлася й прийшла до тями.  Подумки згадувала все і розуміла, що назад їй дороги немає, але й не треба.  Досить з неї тих поневірянь. А хтось ще й заздрить заробітчанам. Ті, хто вдома,  думають, що гроші тут легкі і не треба “горбатитися” як на городі.  Для неї тепер все зрозуміло -- Італія, то гіркий та солоний хліб, що давить  горло від сліз.   Най хтось каже, що вас туди не посилали, самі поїхали. Це правда. А ще правда в тому, що не від добра, не з розкошів та багатства їдуть в світи. Гонить біда та безвихідь. 

Люда сама ростила доньку, викручувалася як могла, пристосовувалася і перебивалася. Іноді навіть на хліб не вистачало. Вечорами після роботи,  шила і перешивала стару одежу, куплену на секонд хенді. Люди несли своє, теж не з модних поривів, а з бідоцтва.  Брала вона не багато, а шила гарно й швидко.  Але тих грошей вистачало заледве дожити до кінця місяця.  Часто вона пакетик чаю запарувала  два рази, щоб надовше стало.  В місті все треба купити. Хто має село, то якийсь час “жирує”, так їй здавалося.  Колись вона  за містом,  при дорозі,  обробила клаптик землі. Раділа  кожній рослинці, купила на базарі розсаду. Їздила, поливала, полола бур’ян і спушувала землю.   Одного дня все їй вкрали, сплюндрували й витоптали вандали. Пожурилася, поплакала та й закинула.  Отак і жила з того шиття. 

А коли Настя заміж захотіла, то зрозуміла -- не витягне. Зять їй не подобався, але Настя горою стояла за ним, вона й здалася -- най. Жити молоді прийшли до неї  в її “хрущовку”.  Зятю обіцяли незабаром дати житло від роботи, але не спішили -- обіцяли.  Ніби й не сварилися, а якось так “бичилися” один на одного.  Настя плакала, зять мовчав, тільки лупав з-під лоба.  Люда розуміла, що коли народиться дитина, то в квартирі не залишиться місця зовсім. Вона мовчки назбирала трохи грошей, зробила паспорт, знайшла потрібних людей, щоб  відкрили візу, поїхала до Італії.  Так злетіло майже десять років на заробітках.   Тепер повертається   додому назовсім! 

Люда тріпнула головою, відганяючи злі думки, що буравили мозок. Забути все, забути, не згадувати… 

-- Я їду додому, лечу я,  лечу!

Дочка вже мала  куплену нею квартиру, зять --  авто також куплене з її допомогою.  Коли приїздила на місяць,  вони їй були раді, а чого ж,  “гаманець” приїхав. Їм завжди було треба. То світло не заплатили, то одягу на зиму ще не придбали, то влізли в  позички, а віддавати нічим.  Люда давала й давала. В зятя теж є батьки, але там ще менша донька росте, то синові вони не помагали. А навіщо? Якщо  сваха Люда в Італії. 

--  Що вам там в Італії. Там не треба  раком стояти  та спину гнути на городах, -- говорила сваха. 

-- Та й там треба робити, -- пробувала заперечити Люда.

-- Та не смішіть мене, свахо! Що ви там робите? Старих глядіти, багато розуму не треба.  Напоїти, нагодувати,посадити і вся робота.

-- Та не так все, як вам здається, -- заперечувала Люда.

-- Ой, свахо, чого ви завелися. Ну як би ви тут заробили на квартиру, ремонт та меблі? Чи ви спрацьовані? Он як гарно виглядаєте, сраку, вибачте від’їли на чужих харчах, а ми тутка своє їмо.