Частина 4

Далі

Як цікаво спостерігати за людиною, яка бреше, але думає, що їй вірять.Ось дивлюся на свого нового знайомого, Сашка, і не можу позбутися відчуття, що це не хлопець зовсім. Милі риси обличчя, маленькі ніжні руки, та ще й цей вереск під час обіймів з кактусом. І контрольний постріл – дірочки від сережок у вухах! Та ще й ця стрижка… ну, точно наспіх сама стриглася! Цікаво, цікаво… Що ж то за диво природи таке? Навіщо прикидається? Одразу вивести на чисту воду чи подивитись, що вона робитиме далі? Авжеж друге! Це ж набагато цікавіше! А ще цікавіше – трохи пограти з нею, як кіт грає із мишкою. Та ні, не придушувати і відпускати, а просто влаштувати їй кілька незручних моментів, без зайвої жорстокості, просто для експерименту. Треба тільки трохи подумати над методами експерименту. Передчуваю цікаві вихідні.

А поки треба вивідати інформацію.

-Розкажи про себе. – питаю прямо в лоба.

-Про себе… - “Сашко” розгубився, ніби не знає, що розповідати. – Мене звуть Сашко.

-Ну, це я знаю.

-Мені дев’ятнадцять років.

-То ми майже однолітки! Мені двадцять. Хоча, скоро вже двадцять один.

-Справді? А коли?

-Я точної дати не знаю. Вирішили святкувати в кінці квітня. Але ми відійшли від теми. Ми ж про тебе розмовляли.

-Та мені нема чого розповідати.

Авжеж нема чого, якщо ти дійсно прикидаєшся не тим, ким є. Але допит ще не закінчено!

-Чому з батьками посварився?

-Вони вважають своїм обов’язком знайти мені гарну пару, от і підсовують то одного… то одну, то іншу наречену…

Отакої! Та ти взагалі погана акторка! Попадаєшся на таких дрібницях… Гаразд, зроблю вигляд, що не помітив. Що? Глухих повезли? А, так, це про мене.

-А вони тобі не подобаються? – продовжую допит.

-Не подобаються. Мені взагалі не подобається те, що батьки втручаються в мої особисі справи.

-Розумію. Мені б таке теж не сподобалось.

-А які дівчата подобаються тобі?

Так, переключає увагу на мене. Гаразд, підіграю трохи. Дивлюся на “Сашка” і змальовую його (її) портрет:

-Руденькі, з карими очима і веснянками на щоках.

Ой, що це? Невже хтось зашарівся? Щось занадто це просто. Вона зовсім не вміє прикидатися.

-А тобі які подобаються? – добиваю.

-Мені?

-Авжеж тобі! Блондинки, руді чи брюнетки?

-Брюнетки.

-А очі якого кольору?

-Блакитні.

-Оу, - посміхаюся, нависаючи над нею (роблю вигляд, що треба сухий листочок з рослинки обірвати). – То ми з тобою були б гарною парою, якби один із нас був дівчиною.

Все, добив! Бачу, що мої слова потрапили точно в ціль — вона червона, мов помідор. Ну, хіба можна бути такою вразливою? Так же кожен мерзотник до сліз доведе. Їй ще пощастило, що я ... добрий мерзотник — до сліз доводити не стану. І чим я її зацікавив? Я ще розумію — Діана на мене клюнула, бо намалювала собі неіснуючу картину, нібито я студент медінституту і перспективний наречений, але ж ця бачила моє житло, знає, що я бідний і зовсім не студент... Чого ж тоді червоніє, ніби я їй подобаюсь? Не розумію. Але тепер я впевнений в своїй теорії — це дівчина. І я ніяк не можу перестати над нею знущатися!

-Але ж добре, що ми хлопці, так? - по-дружньому обіймаю її однією рукою, але одразу отримую слабкий розряд току і забираю руку від нової знайомої. - У тебе там що — сигналізація?!

“Сашко” тільки пожимає плечима. Гаразд, годі вже ляси точити. Як би цікаво це не було — у мене є робота. В понеділок важливий екзамен. Хоч я і не є студентом за документами, але викладачі раді бачити мене на своїх парах. І екзамен приймуть, якщо я захочу його здавати. Такі от ігри в студента. Тож зараз час сідати до книжок. Пропоную “ Сашку” зайнятися чим він захоче. Наприклад, книгу почитати.

-Можеш брати будь-які книжки. - кажу. - Головне — повертай на місце. А я поки до екзамену підготуюсь.

-Навіщо? Тебе ж ніхто не перевірятиме.

-Це потрібно в першу чергу мені. Папірець я не отримаю — поки що — але знання від мене не втечуть.

*******

Поки Далі сидів над підручнками, Ліза розглядала полиці з книгами. Вона почитала трохи одну книгу, але сюет не зачепив, тому книга вирушила назад на полицю. Потім дівчина вибрала іншу книгу, яка була доволі цікавою і захопила Лізу на доволі довгий час. Але всьому приходить завершення, історія на пожовклих від часу сторінках виявилася доволі короткою, тож дівчині скоро довелося шукати іншу. Ось художні твори, ось учбова література, а тут... “Великі маги історії”, “Чари”, “Магія”, “Заговори”, “Гадання на картах Таро”, “Магія Вуду”, “Захисна магія” та інші. Так багато книг з магічним нахилом...Ліза краєм ока подивилась в сторону стола, за яким сидів Далі. Хлопець сидів, нахилившись над підручником, і дарма намагався подолати сон, який нещадно затягував його у свої тенета. Вочевидь, ніч без сну давала про себе знати. Дівчина посміхнулась і продовжила далі роздивлятися книги з таємничою тематикою. Цікаво, навіщо вони йому? Задумалась і взяла в руки першу-ліпшу книгу з іншого розділу. Раптом сон все ж таки переміг Далі — хлопець впустив голову прямо на підручник, тієї ж миті підскочив на місці й випрямився в кріслі. “Добре, що впав на книгу — це пом'якшило удар.” - подумала Ліза й хіхікнула.

-Смішно? - ображено спитав Далі.

-Пробач... - тихо промовила дівчина, засоромлено прикриваючи обличчя книгою, яка виявилася міфами Греції.

Далі встав з-за столу, потягнувся.

-Піду, вип'ю кави, - сказав він. - інакше до вечора не доживу. Голова боліти починає.

Він пішов на кухню, а Ліза продовжила роздивлятися книжки. Вона вже хотіла поставити “Міфи Греції” на полицю, але її зацікавила закладка, що виглядала звідти. Дівчина відкрила відмічену сторінку. Там йшлося про Подалірія — сина Асклепія та Епіони, брата Гігієї, Махаона та Панакеї. Асклепій був відомим лікарем, як і обидва його сина. Цікаво, до чого тут закладка? Око зачепилося за маленького метелика, намальованого на краєчку сторінки. Знов метелик! Що ж то за метелик такий, що її переслідує у снах і наяву?