Частина 3

Стіл вже був накритий. По дому розносився приємний аромат смачної їжі, через що шлунок Лізи остаточно прокинувся й почав вимагати, щоб його нагодували. Після всіх цих зарядок й ігор апетит був, мов у звіра, тому дівчина наминала їжу за обидві щоки.

- Сашко, - заговорила Марта. - А куди ти їхав у тому жахливому авто, що завезло тебе сюди?

- До Харкова. - відповіла Ліза-Сашко, прожувавши й проковтнувши шматочок смачної котлети. - Я посварився з батьками, тож хотів поїхати до тітки. Сподівався, що вона мене прихистить. Та зараз, мабуть, батьки вже помітили мою відсутність, подзвонили тітці та такого їй розповіли.. 

- А що - є що розповідати? - підморгнув Далі. - В тебе така бурхлива молодість й несамовита натура, що тітці соромно розповідати? Стривай, н кажи! Я сам відповім. - він пильно подивився в очі співрозмовнику. - Ні. Не схожий ти на зірвиголову. Ба більше скажу -  вперше в житті робиш щось таке відчайдушне. Правду ж кажу?

-Ну, так... - здивувався гість.  - А ти думки читати вмієш?

Далі засміявся, але тієї ж миті наче осікся й трохи скривився.

- Він думає, що я читаю думки! - хлопець, посміхаючись, звернувся до матері, одночасно машинально масажуючи пальцями праву скроню. - В мене багато талантів, та читання думок, на щастя, до них не входить. Я б з'їхав з глузду, якби чув ту маячню, яку думають люди.

- Що, голова болить? -жінка звернула увагу на його жести.

- Так, трохи розболілася. Мамо, ми ж зараз не про мене говоримо! Сашко, то як далі діятимеш? - це він вже до Лізи.

-Не знаю... - дівчина розгубилася.

А й справді - що далі? Мабуть, треба таки дістатися до тітки й вмовити її, щоб вона дозволила племінниці залишитися жити в неї. Але ж у Лізи зараз немає ні грошей, ні документів. Як дістатися тітки? Як знайти роботу без документів? На їх відновлення знадобиться деякий час. Гаразд, якось воно вирішиться.

- Попрямую до тітки, як і планував. - і чому так важко говорити про себе в чоловічому роді? - Доречі, далеко звідси до Харкова? 

-Зовсім ні. - відповів Далі. - Десь пів години на автобусі. А до автобуса - п'ятнадцять хвилин пішки.

-Оу, то автобус так близко? - здивувалася Ліза. 

-Звісно, - підхопила Марта. - Далі так кожного дня на роботу їздить. Чи ти думав, ми тут сидимо, не вилазячи, наче Робінзон Крузо на острові?

- Ну, ти сидиш. -підколов хлопець.

Мати кинула на нього гнівний погляд.

- І в кого ти такий хамовитий? - пробуркотіла жінка. - Тільки не кажи, що в мене! 

- Авжеж не в тебе. - він блиснув зубами. - Мене виховувало життя в дитячому будинку. Тож скажу так: "Не я такий, життя таке". 

Цитуючи знайому багатьом фразу, Далі зробив таке невинно - акторське обличчя, що жінці захотілося його шльопнути, а не пожаліти.

- Годі блазнювати. - суворо відрізала Марта.- Краще піди чайника закип'яти. 

- Слухаюся й підкоряюся! - він зробив граційний реверанс й попрямував до пічки, залишивши маму й гостя удвох (якщо можна так сказати, адже він усе одно чув їх розмову).

- Обов'язково подзвони батькам. - почув він голос Марти, коли наливав у чайник воду. - Вони ж хвилюються. Скажи, що в тебе все гаразд. 

-Добре, але як мені дістатися міста?

Далі поставив чайника на пічку, взяв сірники, та коробочка виявилася пустою.

- Зараз вихідні. - знов говорить Марта. - Можеш пожити в нас ці два дні. А в понеділок разом з Далі поїдеш до міста. Він допоможе тобі знайти тітку. Тебе це влаштовує? Чи хочеш раніше поїхати?

-Ні, мене влаштовує! - авжеж її влаштовує, вона навіть рада побути тут ще трохи, роздивитися будинок, познайомитися ближче з Далі. Їй не давав спокою метелик з її сну, що якимось чином опинився на грудях хлопця у вигляді татуювання.

Далі тим часом приклав руки до холодного чайника, подивився на нього пристально. Його руки швидко стали гарячими, наче вулканічна лава, а від рук всього за пів хвилини нагрівся чайник. Він свистом сповістив усіх про те, що вода в ньому закипіла. Хлопець поспішив до столу, тримаючи в одній руці чайника,  а в іншій - коробочку з чаєм. Поставивши все на стіл, він дістав з шафки три чашки, цукор та чайні ложечки. 

- От і добренько, що ти залишаєшся! - підхопив розмову юнак. - Влаштую тобі екскурсію будинком. 

Після сніданку довелося дзвонити батькам. Телефон Лізи поїхав учора разом зі злочинцем, тож Далі дав скористатися своїм телефоном. Такий собі старенький кнопочний телефон… Ліза вже відвикла від таких, навіть забула як ними користуватися. Насилу згадала. Розмова була важкою і неприємною. Батьки, звісно, хвилювалися за неї, але замість того, щоб спокійно поговорити, тільки й сипали претензіями: “Як можна так поводитися?!”, “Це егоїзм! А про нас ти подумала?!” Ліза розуміла свою провину, але такий тон батьків визивав в неї бажання протестувати. Тому вона швидко повідомила, що з нею все гаразд, і відключилася від розмови.

На душі було неспокійно. Якби батьки сказали, що люблять її, що пробачають їй усе, тоді вона б зі сльозами на очах попросила в них пробачення за всі сварки, за те, що впирається, не хоче слухати думку батьків, хоча свою не може чіко сформулювати.

Дівчина озирнулася авкруги. Вона в чужому будинку, серед чужих людей. Додому повертатися не можна, та й не хочеться. І нема в усьому світі людини, якій можна розповіст все, що думаєш і не почути докорів у відповідь. Самотність знайде свою жертву усюди, навіть у скупченні людей, навіть у лісі, навіть коли хвилину тому ти чув голос своєї матері. Ліза поплендалася в сусідню кімнату, щоб віддати телефон воєму випадковому знайомому. Мабуть, в неї на обличчі все було написано дуже ясно, бо Далі одразу запитав:

-Що, кричали?

-Так. - неохоче відповіла дівчина, що прикидалася хлопцем. Менш за все їй зараз хотілося розповідати малознайомій людині усі складності своїх відносин із батьками.

-Нічого страшного. - підсумував Далі.- Нехай краще сваряться, ніж хвилюються й не розуміють що з тобою.