Частина 1

Мама й батько ошелешено дивилися на свою доньку, що стояла на порозі, чи точніш на те, що з неї вийшло після "удосконалення". Підліткові хлопчачі джинси, що якимось дивом не спадали з її стегон, якась біла футболка з принтом, можливо навіть непристойним, поверх якої накинута явно чоловіча куртка темно-зеленого кольору. Та одяг - це не найстрашніше. Найбільший ефект призвела зачіска дівчини. Це було щось неймовірне! Наче мала дитина знайшла ножиці й вирішила погратися в перукаря. Жах, просто жах! А найгірше те, що наречений, якого вони так довго "обробляли", описуючи всі чесноти дочки, побачив її і, схоже, був уже на старті... А фініш знаходився десь далеко від їхнього дому.

   А ця малолітня. .. Та де там малолітня! В дев'ятнадцять років вже пізно називати дівчину таким словом. Багато дівчат її віку вже заміж виходять і дітей народжують. А вона стоїть перед ними із нахабним вогником в очах і ледь стримує посмішку! Ось отримає хтось сьогодні на горіхи!

   Хлопець, звісно, знайшов причину, щоб скоріш піти, і вже через п'ятнадцять хвилин ним тут і не пахло. І тут розпочався розбір польотів!

 - Та що ти витворяєш! 

 - Я пів дня готувала, а ти...

 - Такого кандидата втратили!

 - Який гарний хлопець!

 - Що за вигляд? Ти наче пацанка! 

 - Такими темпами ти залишишся старою дівою! 

   Батьки кричали, перебиваючи один одного, а Ліза мовчки їх слухала. Але тільки спочатку. Нарешті вона не витримала, почала захищатися. 

 - А про мене ви подумали? - її крик ні в чому не поступався батьківському. - Я ж казала, що не хочу заміж!

 - Чи ти здуріла? Ми ж тобі не аби кого пропонуємо! - злився батько.

 - Боже, що ти з собою зробила? Опудало якесь! - мама хваталася за голову.

 - Я не опудало! - на очі вже навертались сльози.

 - Ти на себе в дзеркало дивилася?

 - Авжеж дивилася! Це ж вона спеціально!

 - Я розумію, що спеціально! Вона вбила всі мої нервові клітини, одним махом!

 - Я вбила? - Лізу вже починало трясти. - А ви... Ви не вбили? Скільки можна мене сватати? Чи мої нерви не враховуються? 

 - Ах ти ж, невдячна! Ми тут стараємося, а вона нас ще й звинувачує! 

 - Хто вас просить? - в дівчини вже починалася істерика. - Чи для мене ви стараєтеся? Ні, не для мене, а для себе! Це вам потрібен багатий зять!

 - От як? - ще більше розізлився батько. - Тоді можеш забиратися з цього дому!

 - Ти виганяєш мене?

 - Йди вже з очей подалі! Потім поговоримо!

   Ліза, яка вже не могла стримувати сльози, побігла в свою кімнату, гримнула дверима й міцно зачинила їх на засув.

☆☆☆☆☆

  "Набридло! Набридло! Як же мені це набридло! ВсІ ці скандали й нав'язані жонихи... Не можу більше це терпіти! Але що ж робити? Свободу вибороти можна тільки пішовши з дому."

   Дівчина дивилася у вікно і рукавами витирала сльози, що так і котилися по щоках. Як же добре на вулиці! Рання весна, квітень, дерева вже почали пробуджуватися від сну, розправляючи свої молоденькі ніжненькі листочки. Так хотілося туди, на вулицю, подалі від стін, які наскрізь просочилися негативною енергією... Так, тікаю! Терміново треба залишити цей дім, а допомоги можна попросити в тітки, вона зрозуміє! Від згадки про тітку в Лізи потеплішало на душі. Авжеж, вона прихистить її, дасть їй притулок, заспокоїть добрим словом. Ліза знайде собі нову роботу і все буде гаразд. Так і зробить. 

   Дівчина поспіхом покидала до сумки найнеобхідніше, обережно сховала гроші якнайглибше. Вирішила не перевдягатися, а йти в тому, що на ній було. Визирнула з кімнати. На горизонті нікого не було. Схоже, що батьки зачинилися в своїй кімнаті - звідти чулися їх голоси. "Зовсім від рук відбилася" - долетіло до неї. Ліза затулила вуха, щоб нічого більше не чути, і швидко вийшла з квартири, зачинивши за собою двері на ключ. 

   Надворі було прохолодно, якщо не сказати - холодно. Дівчина натягнула на голову капюшон, сховала руки до кишень та намагалася йти швидше. Все ж-таки холод пробрався спочатку через одяг до шкіри, а потім й в душу. І як вона не подумала? Зараз же вечір, вже стемнішало, а тітка живе в сусідньому місті: поки доїдеш до міста,  то вже й міський транспорт перестане ходити. Та нічого, Ліза вирішила, що візьме таксі. А поки - саме під'їхав трамвай, який відвезе її до приміського автовокзалу. 

   За вікном трамваю міські вогні вносили іскринки щастя в темряву пізнього вечора. Ліза мимоволі задивилася на цю красу. Спочатку вогні були близько, але потім дорога , що тягнулася поряд з колією, пірнула кудись униз і погляду відкрилося безкрає море вогників, що мерехтіли десь у далині. 

Заворожена цією симфонією світла й темряви, Ліза заглибилася у поверхневий сон. Цей сон був для неї звичним. Вона бачила його час від часу, та не розуміла його значення. Як і раніше, Ліза йшла вулицями міста. Навкруги було багато людей, але вони, здавалося, не помічали її. Все навкруги було сірим і похмурим. І ось вона знову побачила знайоме дзеркало. Це дзеркало дівчина бачила часто, та ніколи не бачила в ньому своє відображення. Але в цей раз дещо змінилось. Ліза підійшла до дзеркала і злякалась, побачивши в ньому себе. Вона виглядала такою блідою, майже прозорою, наче привид... Лише десь в області грудей, там, де серце, виднівся якийсь маленький, ледь помітний вогник, від якого йшло тепло. Раптом Ліза побачила метелика. Він кружляв коло неї легким жовтеньким промінчиком і випромінював тепло. Дівчині закортіло торкнутися його, але не встигла вона хоч щось зробити, як метелик сів їй на груди, туди, де теплився вогник. Дуже приємне, життєдайне тепло розлилося тілом. Ліза бачила це тепло у своєму відображенні в дзеркалі. Розтікаючись,  воно наче розфарбовувало її в яскраві кольори. Тепло дійшло до голови, очі дівчини радісно зблиснули у відображенні і... вона прокинулась. Різниця між теплим сном і холодною реальністю була разючою. Ще більше Ліза була шокована, коли зрозуміла, що трамвай стоїть на потрібній їй зупинці, скоро його двері зачиняться і він поїде далі, відвозячи дівчину далеко від вокзалу. Ліза різко підхопилася з місця й стрімголов вискочила з вагону за мить до того, як його двері зачинилися.