Розділ 40: Кров на руках

Ніч перед весіллям була темною й безмісячною — хмари закрили небо, ніби самі гори вирішили сховати таємницю. Січ спала неспокійно: вогнища тліли слабко, люди перешіптувалися у хатах, а вітер ніс холод, що проникав крізь щілини. Злата не спала. Вона сиділа на порозі своєї хати, закутана в ковдру, і дивилася в темряву. Клеймо на зап’ясті пульсувало — тихо, але тривожно, ніби попереджало.

Ярослав вийшов на варту — як завжди, на «Верх». Але цього разу він не пішов один. За ним пішов Богдан — той самий друг дитинства Злати, високий, стрункий, з русявим волоссям і очима, що вже давно не сміялися. Він був одним з тих, хто найчастіше стояв поруч з Златою в дитинстві. Один з тих, кому вона довіряла.

Вони піднялися мовчки. На вершині Богдан зупинився. Його рука лежала на руків’ї ножа.

— Злато… — сказав він тихо. Голос рівний, але в ньому — щось нове. Напруга.

Злата не була там. Але вона відчула — щось ламається. Вона прокинулася різко, серце закалатало.

Вона вибігла з хати — боса, в сорочці. Побігла до «Верху» — швидко, відчайдушно. Вона відчувала — Ярослав у небезпеці. Вона відчувала — зрада.

Коли вона вибігла на скелю — побачила.

Богдан стояв навпроти Ярослава. Ніж у руці. Очі — повні сліз і ненависті.

— Ти забрав її, — сказав Богдан. Голос тремтів. — Ти забрав усе. Вона була моєю. Вона завжди була моєю. А ти… ти чужак. Ти тінь. Ти зруйнуєш її.

Ярослав не підняв шаблю. Він стояв — мовчки, нерухомо.

— Я не забирав, — сказав він тихо. — Вона обрала сама. Вона обрала мене. І я обрав її. Якщо ти хочеш убити мене — вбивай. Але не її.

Богдан ступив уперед. Ніж блиснув у місячному світлі.

— Я не вб’ю тебе, — сказав він. — Я вб’ю її. Бо якщо вона стане водою — вона зникне. Як її батьки. А я не витримаю цього. Краще хай вона помре людиною. Поки ще тепла.

Злата вибігла на скелю — саме в цю мить.

— Богдане! — крикнула вона. Голос надірваний.

Він обернувся. Побачив її. Його очі спалахнули — болем, любов’ю, божевіллям.

— Ти не розумієш, — прошепотів він. — Я кохаю тебе. Я завжди кохав. А він… він забере тебе. Він зруйнує тебе.

Він ступив до неї — з ножем у руці.

Ярослав кинувся вперед — різко, відчайдушно. Він схопив Богдана за руку. Ніж упав на камінь.

— Не чіпай її, — сказав Ярослав. Голос низький, але твердий. — Якщо ти хочеш убити — вбивай мене. Але не її.

Богдан вирвався. Він упав на коліна — ніж лежав поруч, але він не підняв його.

— Я не можу, — прошепотів він. — Я не можу втратити тебе. Але я не можу дивитися, як ти зникаєш.

Злата підійшла до нього. Присіла поруч. Поклала руку йому на плече.

— Ти не втратиш мене, — сказала вона тихо. — Я завжди буду тут. У воді. У вітрі. У Січі. У твоїх спогадах. Але я обрала його. Бо він — моя доля. А ти — мій друг. Назавжди.

Богдан підвів голову. Сльози текли по його щоках.

— Я зрадив тебе, — прошепотів він. — Я хотів зупинити вас. Я думав… що це врятує тебе.

Злата обійняла його — міцно, по-сестринськи.

— Ти не зрадив. Ти кохав. І це не зрада. Це біль.

Вона підвелася. Подивилася на Ярослава.

— Ми готові? — запитала вона.

Він кивнув.

— Разом.

Вони пішли — удвох, рука в руці.

Богдан залишився на скелі — один, з ножем у руках, але вже не для бою.

Злата знала: завтра — весілля.

Завтра — ритуал.

Завтра — вони стануть одним.

І тоді вже не буде шляху назад.

Тільки вперед.

Разом.

Через біль.

Через любов.

Через все.

І це вже не можна змінити.

Ніколи.