Розділ 38: Його холод

Злата йшла за ним, але кожен її крок ніби лунав десь глибше, ніж просто земля під ногами. Наче відлунював у ньому.

Ярослав не обертався. Та вона відчувала — він знає, де саме вона ступає.
Коли вона спіткнулася об камінь — його плечі ледь здригнулися.
Коли затримала подих — він різко вдихнув.

Це було вже не просто відчуття.
Це було… спільне тіло.

Селище зустріло їх шумом.
Метал об метал.
Крики.
Молитви, що звучали майже як прокляття.

Старий воїн точив меч, і звук був різкий, мов розріз по шкірі.
Жінки розвішували обереги — сушені трави, кістки, вузлики з червоними нитками.
Діти мовчали.

Це було найгірше — діти тут більше не сміялися.

— Вони відчувають, — тихо сказала Злата, навіть не помітивши, що говорить уголос.

Ярослав зупинився.

— Хто?

— Тіні. Вони вже тут. Не прийшли. Вже тут.

Він повільно повернув голову. В його очах не було здивування.

— Ти починаєш чути.

— Ні… — вона похитала головою. — Я починаю бути ними… чи вони — мною.

На мить між ними знову зависла тиша. Та вже інша.
Не холодна.
Небезпечна.

Раптом Злату пронизало різке відчуття — як спалах болю, що не належав їй.

Вона здригнулася.

— Що сталося? — тихо, але різко запитала вона.

Ярослав стиснув щелепу.

— Нічого.

— Не бреши мені.

Він заплющив очі на секунду.

І вона побачила.

Не очима.
Пам’яттю, що не була її.

Темрява.
Вода.
Крики, що тонули.
І чоловік — старший, з такими ж очима — падає у чорну глибину.

Злата задихнулася і схопилася за груди.

— Це… твій батько…

Ярослав різко розвернувся до неї.

— Не лізь туди!

Але було пізно.

Вона вже була там.

— Ти не врятував його… — прошепотіла вона. — І думаєш, що не врятуєш мене.

Його погляд став гострим, як лезо.

— Я знаю, що не врятую.

Тиша.

Вітер підняв пил між ними, ніби хотів стерти ці слова.

— Тоді чому ти все ще дозволяєш мені йти за тобою? — тихо спитала Злата.

Він довго мовчав.
Дуже довго.

А потім відповів — майже пошепки:

— Бо якщо ти не будеш поруч… я вже зараз почну вмирати.

Це було правдою.
Голою. Жорстокою. Без захисту.

І саме тому страшнішою за будь-які тіні.

Злата повільно підійшла ближче.
Цього разу — без вагань.

— Тоді не відштовхуй мене, — сказала вона. — Не зараз. Не перед битвою. Не перед тим, як усе зміниться.

Він дивився на неї так, ніби запам’ятовував.
Кожну рису.
Кожен подих.

— Я не відштовхую, — тихо сказав він. — Я намагаюся не знищити.

— Мене не треба рятувати, — відповіла вона. — Мене треба прийняти.

Ці слова зависли між ними.

І щось… зрушилося.

Ледь відчутно.
Але незворотно.

Десь у глибині — там, де вода вже з’єднала їх — нитка натягнулася сильніше.

І на мить…

Його рука здригнулася.

Наче він хотів доторкнутися.

Але не зробив цього.

Замість цього він різко відвернувся.

— Ходімо. У тебе немає часу на слабкість.

— Це не слабкість, — тихо сказала вона.

Він не відповів.

Але цього разу… не заперечив.

Вони пішли далі — крізь селище.

Але тепер селище дивилося на них.

Старі — мовчки.
Жінки — з тривогою.
Воїни — з недовірою.

І лише одна стара жінка, з очима, білими як молоко, підняла голову і прошепотіла:

— Запізно…

Злата зупинилася.

— Що?

Жінка подивилася прямо на неї.
Наче не очима — а чимось глибшим.

— Вода вже взяла тебе, дитино, — сказала вона. — Тепер вона візьме й його.

Ярослав різко став між ними.

— Замовкни.

Але стара тільки посміхнулася.

— Ти вже знаєш, — прошепотіла вона. — Ти завжди знав.

І в ту ж мить…

Злата відчула це.

Не страх.
Не біль.

Поклик.

Десь за межами селища.
Там, де річка.

Вода… кликала.

Її тіло напружилося.

Подих збився.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона.

Ярослав завмер.

— Чую.

Його голос був іншим.
Глибшим.
Наче не зовсім його.

— Вона прокинулася, — сказав він.

— Хто?..

Він подивився на неї.

І в його очах на мить блиснула та сама темрява, яку вона бачила у воді.

— Те, що нас зв’язало.

Тиша впала різко.
Як ніж.

Десь далеко загуркотіло.

Не грім.

Щось інше.

Земля під ногами ледь здригнулася.

І тоді в селищі хтось закричав:

— ВОДА ПІДНІМАЄТЬСЯ!

Злата зробила крок назад.

Але цього разу…

Ярослав сам схопив її за руку.

Міцно.

Неминуче.

— Тепер ти не підеш, — сказав він тихо.

Вона подивилася на їхні переплетені пальці.

І зрозуміла:

вона й не зможе.

Бо вода вже обрала.

І тепер вона не просто чекала.

Вона приходила.