Розділ 23: Минуле Ярослава

Ніч опустилася на ліс густо, як чорна ковдра. Вогнище тріскотіло тихо, кидаючи золоті відблиски на обличчя Злати й Ярослава. Вони сиділи поруч — ближче, ніж будь-коли раніше. Між ними вже не було відстані — тільки тепло, що розливалося від одного до іншого, ніби невидима нитка, що зв’язувала їх сильніше за будь-яку магію.

Злата дивилася в полум’я. Її волосся спадало на плечі, медові пасма блищали в світлі вогню. Клеймо на зап’ясті пульсувало — повільно, лагідно, ніби серце, що б’ється в унісон з її подихом. Вона відчувала його — Ярослава. Не просто поруч. Усередині себе. Його тривогу. Його тепло. Його темряву, що вже не лякала її.

Він сидів мовчки. Руки на колінах. Очі — темні, глибокі. Але цього разу в них не було холоду. Тільки боротьба. І щось ще — глибше, ніж він дозволяв собі визнати.

Злата повернула голову.

— Ти мовчиш, — сказала вона тихо. — Знову.

Ярослав усміхнувся — коротко, криво.

— Я думаю.

— Про що?

Він подивився на неї — довго, болісно.

— Про тебе. Про нас. Про те, що буде завтра. Про те, що я можу зруйнувати тебе своєю темрявою.

Вона не відвела погляду.

— А якщо я скажу, що не боюся?

Він мовчав. Потім підвівся. Підійшов до неї — повільно, ніби боявся зруйнувати цю мить.

Він опустився на коліна перед нею. Взяв її руки в свої — міцно, але ніжно.

— Ти не розумієш, — прошепотів він. — Якщо я дозволю собі тебе… якщо я відчиню серце… я не зможу зупинитися. Я буду тримати тебе. Навіть якщо це коштуватиме тобі всього.

Злата підняла руку. Торкнулася його щоки — повільно, ніжно.

— Тоді не зупиняйся, — сказала вона. — Бо я теж не зможу зупинитися.

Він завмер. Потім нахилився — повільно, ніби проти волі.

Їхні губи зустрілися — не різко. Ніжно. Обережно. Ніби вперше торкалися чогось святого.

Поцілунок був коротким. Але глибоким. Він відірвався першим — але не відпустив її обличчя. Його великий палець провів по її щоці.

— Це помилка, — прошепотів він. Але в голосі — не жаль. Тільки прийняття.

Злата усміхнулася — крізь сльози.

— Тоді нехай це буде найкраща помилка в моєму житті.

Він притягнув її до себе — міцно, відчайдушно. Обійняв так, ніби боявся, що вона розчиниться в нічному повітрі.

Вони сиділи так — обійнявши один одного біля вогнища.

Полум’я тріскотіло — тихо, лагідно.

Але в ту мить Злата відчула — щось дивиться.

Не тінь. Не дух.

Щось живе.

Вона підвела голову.

З темряви лісу вийшов хлопець — високий, стрункий, з русявим волоссям і очима, що горіли ревнощами. Це був Богдан — її друг дитинства з Січі. Той, хто вчив її лазити по деревах, хто завжди стояв поруч, хто ніколи не говорив про свої почуття.

Він зупинився за кілька кроків. Подивився на них — на Злату, на Ярослава, на їхні сплетені руки.

— Ти пішла без мене, — сказав він тихо. Голос тремтів. — Ти пішла з ним.

Злата підвелася.

— Богдане… я не хотіла…

Він похитав головою.

— Ти не хотіла. Але пішла. З чужаком. З тим, хто несе тінь у крові.

Ярослав підвівся теж. Рука на шаблі.

— Я не чужак. Я той, хто готовий померти за неї.

Богдан подивився на нього — довго, з ненавистю.

— Ти готовий померти. Але чи готовий ти жити з нею? Чи готовий ти бути поруч, коли вона стане водою? Коли вона зникне, як її батьки?

Злата ступила між ними.

— Досить, — сказала вона твердо. — Я не обираю між вами. Я обираю себе. І цей шлях — мій. Якщо ти хочеш іти зі мною — іди. Якщо ні — повертайся.

Богдан мовчав. Потім кивнув — коротко, болісно.

— Я піду. Але знай: я не відпущу тебе. Навіть якщо він буде поруч.

Він повернувся. Пішов у темряву.

Злата подивилася йому вслід. Сльоза котнулася по щоці.

Ярослав обійняв її ззаду — міцно, але ніжно.

— Він кохає тебе, — сказав він тихо.

Вона кивнула.

— Знаю. Але я обрала тебе.

Він притис її сильніше.

— Тоді нехай ревнує. Бо я не віддам тебе. Нікому.

Вони стояли так — обійнявши один одного під зірками.

Але Злата знала: ревнощі — це не кінець.

Це тільки початок.

І тіні вже йшли.

Чекаючи моменту, коли один з них зламається.

Але цього разу вони були готові.

Разом.

І це вже не можна забрати.

Ніколи.