Розділ 17: Навчання в лісах

Злата й Ярослав зупинилися в густому лісі на десятий день подорожі. Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо в глибокі помаранчеві й фіолетові тони, а тіні дерев ставали довгими, ніби пальці, що тягнуться до них. Вони знайшли невелику галявину — круглу, оточену високими ялинами, з маленьким струмком, що дзюрчав тихо, ніби шепотів таємницю. Повітря було прохолодним, з присмаком смоли й мокрої землі.

Злата відчувала втому — не фізичну, а глибшу. Клеймо на зап’ясті горіло постійно, ніби нагадувало: сила, що прокинулася в ній, уже не спить. Вона віддавала її частинку за кожну мить, коли вода відповідала на її поклик. І кожен раз вона відчувала, як щось у ній стає тоншим, легшим, ніби вона повільно перетворюється на те, чим стали її батьки.

Ярослав розпалив вогнище — швидко, вправно, ніби робив це тисячі разів. Полум’я спалахнуло — тепле, золоте, зовсім не схоже на холодне світло антисвіту. Він сів навпроти, дивлячись на неї — уважно, але з тривогою.

— Ти бліда, — сказав він тихо. — Ти використовуєш силу частіше, ніж треба. Вона забирає з тебе більше, ніж дає.

Злата підтягнула коліна до грудей. Клеймо спалахнуло — слабко, але помітно.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але я не можу зупинитися. Якщо я зупинюся — тіні прийдуть. Вони вже близько. Я відчуваю їх.

Ярослав мовчав. Потім підвівся. Підійшов до струмка. Нахилився. Зачерпнув води в долоні.

— Тоді навчися керувати нею правильно, — сказав він. — Не силою. Не гнівом. Любов’ю. Бо тільки любов може втримати воду, коли вона хоче зруйнувати.

Він повернувся до неї. Простягнув долоні — вода стояла в них, не проливаючись, ніби жива.

— Спробуй.

Злата підвелася. Підійшла. Поклала свої долоні на його — зверху. Вода здригнулася. Потім — потекла. Не пролилася. Перетекла з його рук у її.

Вона відчула — тепло. Не гаряче. Лагідне. Як обійми.

Вона заплющила очі. Відчула воду — не як силу. Як частину себе. Як кров, що тече в жилах. Як серце, що б’ється в унісон з її.

Вона підняла руки — повільно. Вода піднялася разом з ними — тонким потоком, що завис у повітрі, ніби танцював.

Ярослав дивився — здивовано, з гордістю.

— Ти вчишся швидше, ніж я думав, — сказав він тихо.

Вона відкрила очі. Усміхнулася — слабко, але щиро.

— Бо ти добрий вчитель.

Він відвів погляд — коротко, ніби слова обпекли.

— Я не добрий. Я строгий. Бо якщо я буду добрим… ти загинеш.

Вона ступила ближче. Їхні обличчя були майже впритул.

— Тоді будь строгий. Але не відштовхуй мене. Бо я не витримаю, якщо ти будеш далеко.

Він мовчав. Потім нахилився — повільно, ніби проти волі.

Їхні губи зустрілися — не різко. Ніжно. Обережно. Ніби вперше торкалися чогось святого.

Поцілунок був коротким. Але глибоким. Він відірвався першим — але не відпустив її обличчя. Його великий палець провів по її щоці.

— Це помилка, — прошепотів він. Але в голосі — не жаль. Тільки прийняття.

Злата усміхнулася — крізь сльози.

— Тоді нехай це буде найкраща помилка в моєму житті.

Вони стояли так — обличчя близько, дихання змішане, вогонь тріскотів поруч.

Але в ту мить Злата відчула — щось дивиться.

Не тінь. Не дух.

Щось живе.

Вона підвела голову.

З темряви лісу вийшов хлопець — високий, стрункий, з русявим волоссям і очима, що горіли ревнощами. Це був Богдан — її друг дитинства з Січі. Той, хто вчив її лазити по деревах, хто завжди стояв поруч, хто ніколи не говорив про свої почуття.

Він зупинився за кілька кроків. Подивився на них — на Злату, на Ярослава, на їхні сплетені руки.

— Ти пішла без мене, — сказав він тихо. Голос тремтів. — Ти пішла з ним.

Злата підвелася.

— Богдане… я не хотіла…

Він похитав головою.

— Ти не хотіла. Але пішла. З чужаком. З тим, хто несе тінь у крові.

Ярослав підвівся теж. Рука на шаблі.

— Я не чужак. Я той, хто готовий померти за неї.

Богдан подивився на нього — довго, з ненавистю.

— Ти готовий померти. Але чи готовий ти жити з нею? Чи готовий ти бути поруч, коли вона стане водою? Коли вона зникне, як її батьки?

Злата ступила між ними.

— Досить, — сказала вона твердо. — Я не обираю між вами. Я обираю себе. І цей шлях — мій. Якщо ти хочеш іти зі мною — іди. Якщо ні — повертайся.

Богдан мовчав. Потім кивнув — коротко, болісно.

— Я піду. Але знай: я не відпущу тебе. Навіть якщо він буде поруч.

Він повернувся. Пішов у темряву.

Злата подивилася йому вслід. Сльоза котнулася по щоці.

Ярослав обійняв її ззаду — міцно, але ніжно.

— Він кохає тебе, — сказав він тихо.

Вона кивнула.

— Знаю. Але я обрала тебе.

Він притис її сильніше.

— Тоді нехай ревнує. Бо я не віддам тебе. Нікому.

Вони стояли так — обійнявши один одного під зірками.

Але Злата знала: ревнощі — це не кінець.

Це тільки початок.

І тіні вже йшли.

Чекаючи моменту, коли один з них зламається.

Але цього разу вони були готові.

Разом.

І це вже не можна забрати.

Ніколи.