Розділ 16: Заперечення Ярослава

Злата й Ярослав зупинилися на нічліг у маленькій печері на схилі гори. Вона була неглибока, але суха й захищена від вітру. Кам’яні стіни зберігали денне тепло, а з входу відкривався краєвид на темну долину, де вже повільно розливався вечірній туман.

Сонце щойно сховалося за зубчастими вершинами. Небо стало глибоким, густо-синім, ніби розтягнутим оксамитом, у якому одна за одною з’являлися перші зірки. Вітер тихо проходив між скелями, шурхотів сухою травою й інколи зривав дрібні камінці, що котилися вниз по схилу.

Ярослав розпалив невелике вогнище біля стіни печери. Полум’я спершу вагалося, а потім піднялося рівно й спокійно, кидаючи теплі золотаві відблиски на камінь. Дим повільно підіймався вгору й губився в темряві під склепінням.

Злата сиділа трохи збоку, обійнявши коліна. Її плащ був щільно загорнутий навколо плечей, але вона все одно іноді здригалася — не від холоду, а від думок, що крутилися в голові.

Вона дивилася у вогонь.

Полум’я завжди заспокоювало її. У ньому було щось живе — щось, що дихало, рухалося, змінювалося щомиті.

Навпроти сидів Ярослав.

Він мовчав.

Його постава була спокійною, але Злата відчувала напруження в кожному русі. Його руки лежали на колінах, пальці іноді стискалися — ніби він боровся з чимось усередині.

Він не дивився на неї.

Його погляд був спрямований кудись повз вогонь, у темряву печери.

Злата відчула цей холод ще вдень.

Не той холод, що був між ними спочатку — коли вони ще не довіряли одне одному. Ні. Той холод був обережним, настороженим.

Цей був іншим.

Глибшим.

Наче він уже прийняв якесь рішення й тепер намагався жити з ним.

Кожного разу, коли вона торкалася його руки, він стискав її пальці коротко — і відпускав. Коли вона посміхалася йому, він відповідав слабкою усмішкою, але відводив погляд.

Вона терпіла весь день.

Але тепер, у тиші нічної печери, мовчання стало нестерпним.

— Чому ти уникаєш мене? — тихо запитала вона.

Її голос був спокійний, але трохи тремтів.

Ярослав завмер.

Полум’я відбилося в його очах. Він повільно вдихнув, ніби збирався з силами.

Потім видихнув — важко, глибоко.

— Бо я боюся, — сказав він.

Слова прозвучали тихо, але в них була така правда, що Злата відчула, як у грудях щось стислося.

— Чого? — прошепотіла вона.

Ярослав на мить закрив очі.

— Боюся, що якщо дозволю собі тебе… якщо відчиню серце повністю… моя темрява забере тебе.

Він говорив повільно, наче кожне слово було важким.

— Як забрала мою матір. Як забрала батька.

Тиша впала між ними.

Злата дивилася на нього довго.

Потім повільно підвелася.

Кілька кроків — і вона опинилася поруч.

Вона сіла так близько, що їхні плечі торкнулися. Тепло його тіла відчулося крізь тканину плаща.

— Ти думаєш, що я не знаю цього? — тихо сказала вона.

Ярослав повернув голову.

— Я бачила в мисці, — продовжила Злата. — Бачила все. Твій біль. Твою темряву. Твою силу.

Вона поклала руку на його долоню.

— І я все одно обираю тебе.

Його пальці здригнулися.

Він подивився на неї — довго, уважно. У його очах було стільки суперечливих емоцій, що Злата на мить затримала подих.

— Ти не розумієш, — сказав він тихо.

— Тоді поясни.

Він повернувся до вогню.

— Якщо ми станемо одним… якщо ритуал завершиться… ти відчуєш усе, що відчував я.

Його голос став ще тихішим.

— Усі століття. Усю кров. Усю самотність.

Злата слухала, не відводячи погляду.

— Ти відчуєш її смерть, — продовжив він. — Мою смерть. Кожну втрату.

Його плечі трохи напружилися.

— І ти не витримаєш.

Злата простягнула руку.

Повільно, обережно вона торкнулася його грудей — там, де серце билося швидко, сильно.

— Тоді нехай я не витримаю, — сказала вона.

Ярослав різко подивився на неї.

— Але я не хочу жити без цього, — продовжила вона. — Без тебе. Без усього, що ти несеш.

Її голос був тихий, але в ньому не було жодного сумніву.

— Я хочу відчувати тебе повністю. Навіть якщо це розірве мене.

Він довго мовчав.

Потім тихо видихнув.

— Ти божевільна.

Злата усміхнулася крізь сльози.

— Можливо.

Вона нахилилася трохи ближче.

— Але я твоя божевільна.

Щось у його погляді зламалося.

Ярослав раптом притягнув її до себе — різко, майже відчайдушно.

Його руки обійняли її так міцно, ніби він боявся, що вона зникне, якщо послабить хватку.

Злата притиснулася до його грудей.

Вона чула його серце.

Швидке.

Сильне.

Живе.

— Я боюся, — прошепотів він у її волосся.

— Чого?

— Що завтра, коли ми станемо одним… я не зможу відпустити тебе.

Вона трохи відхилилася й підняла голову.

— Навіть якщо ти захочеш піти.

Злата дивилася на нього довго.

У темряві печери її очі здавалися майже чорними, але в них горів тихий вогонь.

— Я не захочу, — сказала вона.

Її пальці торкнулися його щоки.

— Я вже обрала.

— Кого?

Вона усміхнулася.

— Тебе.

Вітер тихо пройшовся по схилу гори. Десь далеко завив нічний звір.

Але в печері було тепло.

Тільки вони двоє.

— І цей світ, — додала вона тихіше. — І цю ціну.

Ярослав мовчав.

Потім повільно нахилився.

Його губи торкнулися її губ — повільно, ніжно, майже обережно.

Поцілунок був не пристрасним.

Він був тихим.

Наче вони прощалися з усім, що ще залишалося між «до» і «після».

Коли він відступив, його лоб торкнувся її чола.

— Тоді завтра, — прошепотів він. — Завтра ти станеш моєю дружиною.

Злата тихо вдихнула.

— Не за пророцтвом. Не за радою старійшин.

Його пальці переплелися з її.

— За моїм серцем.

Вона притулилася до нього ще ближче.

— І я стану твоїм, — додав він.

Тиша огорнула печеру.

Вогонь уже майже згас.

— Назавжди.

Злата заплющила очі.