Розділ 14: Клеймо зростає

Злата прокинулася від болю.

Гострого. Пульсуючого. Нестерпно яскравого.

Наче хтось встромив розпечену голку прямо в зап’ястя й повільно прокручував її під шкірою.

Вона різко сіла на солом’яному матраці, задихнувшись. Подих урвався в грудях. Рука інстинктивно притиснулася до серця, але біль не зник — навпаки, став сильнішим.

Клеймо горіло.

Не так, як раніше.

Раніше це було тепло. Пульс. Нагадування.

Тепер це був вогонь.

Сліпучий. Живий.

Злата піднесла руку ближче до обличчя. Лампадка на столі ледь жевріла, але навіть у цьому тьмяному світлі знак світився сам по собі.

Калина, що обвивала зап’ястя, вже не виглядала як простий малюнок.

Лінії стали товщими.

Темнішими.

Глибшими.

Наче коріння, що проростає під шкірою.

Хвиля навколо гілки більше не була нерухомою.

Вона рухалася.

Повільно.

М’яко.

Наче дихала.

Злата відчула, як холодний піт виступає на спині.

— Ні… — прошепотіла вона.

В центрі знаку було око.

Раніше воно було просто символом.

Тепер воно розкрилося ширше.

І в ньому щось рухалося.

Спершу Злата подумала, що це просто відблиск лампадки.

Але потім зрозуміла.

Вона бачить не світло.

Вона бачить себе.

Але не таку, якою була зараз.

Іншу.

Перед її очима постало видіння.

Вона стояла посеред темної води.

Довга біла сорочка прилипла до тіла, мокра, важка. Волосся розметалося по плечах, ніби його тріпав вітер, якого не було.

Її руки були підняті до неба.

Очі — заплющені.

Навколо неї кружляли тіні.

Не вороги.

Союзники.

Вони були різні — високі, тонкі, схожі на людей, інші нагадували просто рух темряви.

Вони шепотіли.

Але не нападали.

Вони чекали.

Чекали її наказу.

Злата в тому видінні відкрила очі.

І ці очі були іншими.

Глибшими.

Старшими.

Наче в них була вода цілих річок.

Видіння зникло.

Раптово.

Як спалах.

Злата різко вдихнула.

Серце калатало в горлі, так сильно, що вона боялася — воно зараз вирветься з грудей.

Двері хати скрипнули.

Ярослав увійшов.

Він рухався тихо, але швидко. Наче відчув, що щось сталося.

Його погляд відразу впав на неї.

Бліде обличчя.

Мокре від поту волосся.

Руку, що тремтіла.

— Що сталося? — запитав він хрипко.

За мить він уже був поруч.

Одним рухом узяв її руку.

Обережно.

Але міцно.

Клеймо спалахнуло.

Яскраво.

Сліпуче.

Світло пройшло крізь його пальці, ніби крізь тонку тканину.

Ярослав здригнувся.

І різко відпустив.

Наче обпікся.

Він дивився на її руку, не кліпаючи.

— Воно… росте, — прошепотів він.

Його голос став тихим.

— Як у твоєї матері.

Злата підняла на нього очі.

— Але швидше, — додав він.

Тиша наповнила кімнату.

Лампадка тихо потріскувала.

Десь за стіною завив вітер.

— Я бачила себе, — сказала Злата.

Її голос був слабким, але чітким.

— Іншу.

Ярослав нахилив голову.

— Яку?

— У воді.

Вона ковтнула повітря.

— З тінями.

Його брови трохи зійшлися.

— Вони не нападали.

Злата подивилася на клеймо.

— Вони чекали.

Ярослав мовчав довго.

Потім повільно сів поруч.

Близько.

Але не торкаючись.

Наче боявся знову обпектися її силою.

— Це знак, — сказав він тихо.

— Який?

— Ти вже не просто носиш силу.

Його голос був важкий.

— Ти стаєш нею.

Він подивився на її руку.

— Кожного разу, коли ти використовуєш воду… клеймо забирає частину тебе.

Злата відчула холод у грудях.

— Забирає?

— Так.

Він провів рукою по волоссю.

— Воно росте. Поглинає. Змінює.

Його очі піднялися до її.

— І якщо ти не зупинишся…

Він замовк.

Злата закінчила за нього:

— Я стану як вони.

Він кивнув.

— Як твої батьки.

Її подих став тихішим.

— Частиною води.

Ярослав заплющив очі.

— Назавжди.

Злата повільно стиснула кулак.

Біль у клеймі пульсував.

Але тепер у цьому болі було щось інше.

Сила.

— Я не боюся, — сказала вона.

Голос тремтів.

Але був твердим.

Ярослав різко подивився на неї.

— Злато…

— Я готова платити.

Вона вдихнула.

— Але я не хочу платити одна.

Тиша між ними стала густою.

Ярослав дивився на неї довго.

Наче боровся із собою.

— Ти не одна, — прошепотів він.

Його голос був болісний.

— Але моя темрява…

Він опустив очі.

— Вона може забрати тебе швидше, ніж ти думаєш.

Вона нахилилася ближче.

— Якщо я буду поруч…

Його пальці здригнулися.

— Якщо я торкнуся тебе…

Він ковтнув.

— Моя сила може зламати твою.

Злата простягнула руку.

Повільно.

Ніжно.

І торкнулася його долоні.

— Тоді нехай зламає.

Її голос став тихішим.

— Але разом.

Вона переплела пальці з його.

— Не окремо.

Ярослав завмер.

Потім повільно накрив її руку своєю.

Міцно.

Відчайдушно.

— Ти божевільна, Злато.

Вона усміхнулася.

Крізь сльози.

— Можливо.

Її лоб торкнувся його плеча.

— Але я твоя божевільна.

Вони сиділи так мовчки.

Рука в руці.

Дивлячись на клеймо.

І тоді це сталося.

Знак спалахнув.

Яскраво.

Сліпуче.

З нього піднялися тонкі срібні нитки.

Наче коріння.

Вони поповзли по її руці.

Повільно.

До ліктя.

До плеча.

До шиї.

Злата здригнулася.

Біль пронизав тіло.

Гострий.

Але не руйнівний.

Він був іншим.

Очищувальним.

Наче вода, що змиває старе.

І тоді вона відчула їх.

Не як спогад.

Не як видіння.

Як присутність.

Теплу.