Розділ 9: Спокуса та ревнощі

Злата й Ярослав вийшли з долини відьом на п'ятий день подорожі. Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо в глибокі помаранчеві й фіолетові тони. Вони спустилися в вузьку ущелину, де скелі стояли так близько, що здавалося, ніби гори хочуть обійняти один одного. Тут повітря було густішим, важчим, з присмаком моху й старого каменю.

Злата відчувала втому — не фізичну, а глибшу. Клеймо на зап’ясті горіло постійно, ніби нагадувало: сила, що прокинулася в ній, вже не спить. Вона віддавала її частинку за кожну мить, коли вода відповідала на її поклик. І кожен раз вона відчувала, як щось у ній стає тоншим, легшим, ніби вона повільно перетворюється на те, чим стали її батьки.

Ярослав ішов попереду — мовчки, але близько. Він не говорив багато, але його присутність була відчутною: кожен раз, коли вона спотикалася на слизькому камені, він миттєво простягав руку. Кожен раз, коли вона зупинялася перевести подих, він чекав — терпляче, без докору.

Вони знайшли невелику печеру — не глибоку, але суху, з входом, що дивився на захід сонця. Ярослав розпалив вогнище — швидко, вправно, ніби робив це тисячі разів. Полум’я спалахнуло — тепле, золоте, зовсім не схоже на холодне світло антисвіту.

Вони сіли навпроти. Злата підтягнула коліна до грудей. Ярослав простягнув їй шматок хліба й сушеного м’яса з торби.

— Їж, — сказав він тихо. — Ти бліда.

Вона взяла. Але не їла. Просто тримала в руках.

— Я відчуваю її, — сказала вона раптом. — Силу. Вона росте. Але вона забирає щось у мене. Кожного разу, коли я викликаю воду, я відчуваю… порожнечу. Ніби частина мене йде з нею.

Ярослав подивився на неї — довго, уважно.

— Це ціна, — сказав він. — Усі ми платимо. Характерники платять століттями. Ти — платиш швидше. Бо ти чиста. Бо ти не затьмарена, як я.

Він опустив погляд на свої руки — на шрами, що перетинали долоні.

— Моя сила — темна. Вона не забирає. Вона дає. Але дає те, що отруює. Я відчуваю її щоразу, коли торкаюся тебе. Вона хоче тебе. Хоче зламати.

Злата простягнула руку. Торкнулася його долоні — повільно, ніжно.

— Тоді нехай не ламає. Нехай вчиться бути світлом.

Він підняв очі. У них — боротьба. Страх. І щось глибше.

— Ти не розумієш, — прошепотів він. — Якщо я дозволю собі тебе… якщо я відчиню серце… моя темрява може забрати тебе. Як забрала мою матір. Як забрала батька.

Вона не відвела руку.

— Тоді нехай забере. Але разом. Не окремо.

Він завмер. Потім нахилився — повільно, ніби боявся зруйнувати цю мить.

Їхні губи зустрілися — не різко, не відчайдушно. Ніжно. Обережно. Ніби вперше торкалися чогось святого.

Поцілунок був коротким. Але глибоким. Він відірвався першим — але не відпустив її обличчя. Його великий палець провів по її щоці.

— Це помилка, — прошепотів він. Але в голосі — не жаль. Тільки прийняття.

Злата усміхнулася — крізь сльози.

— Тоді нехай це буде найкраща помилка в моєму житті.

Вони сиділи так — обличчя близько, дихання змішане, вогонь тріскотів поруч.

Але в ту мить Злата відчула — щось дивиться.

Не тінь. Не дух.

Щось живе.

Вона підвела голову.

З темряви лісу вийшов хлопець — високий, стрункий, з русявим волоссям і очима, що горіли ревнощами. Це був Богдан — її друг дитинства з Січі. Той, хто вчив її лазити по деревах, хто завжди стояв поруч, хто ніколи не говорив про свої почуття.

Він зупинився за кілька кроків. Подивився на них — на Злату, на Ярослава, на їхні сплетені руки.

— Ти пішла без мене, — сказав він тихо. Голос тремтів. — Ти пішла з ним.

Злата підвелася.

— Богдане… я не хотіла…

Він похитав головою.

— Ти не хотіла. Але пішла. З чужаком. З тим, хто несе тінь у крові.

Ярослав підвівся теж. Рука на шаблі.

— Я не чужак. Я той, хто готовий померти за неї.

Богдан подивився на нього — довго, з ненавистю.

— Ти готовий померти. Але чи готовий ти жити з нею? Чи готовий ти бути поруч, коли вона стане водою? Коли вона зникне, як її батьки?

Злата ступила між ними.

— Досить, — сказала вона твердо. — Я не обираю між вами. Я обираю себе. І цей шлях — мій. Якщо ти хочеш іти зі мною — іди. Якщо ні — повертайся.

Богдан мовчав. Потім кивнув — коротко, болісно.

— Я піду. Але знай: я не відпущу тебе. Навіть якщо він буде поруч.

Він повернувся. Пішов у темряву.

Злата подивилася йому вслід. Сльоза котнулася по щоці.

Ярослав обійняв її ззаду — міцно, але ніжно.

— Він кохає тебе, — сказав він тихо.

Вона кивнула.

— Знаю. Але я обрала тебе.

Він притис її сильніше.

— Тоді нехай ревнує. Бо я не віддам тебе. Нікому.

Вони стояли так — обійнявши один одного під зірками.

Але Злата знала: ревнощі — це не кінець.

Це тільки початок.

І тіні вже йшли.

Чекаючи моменту, коли один з них зламається.

Але цього разу вони були готові.

Разом.

І це вже не можна забрати.

Ніколи.