Розділ 3: Зрив балансу

Злата повернулася до селища з відчуттям, ніби хтось невидимий іде за нею крок у крок. Сонце вже стояло високо, але повітря залишалося холодним, ніби туман з ночі не розвіявся повністю, а просто сховався в тіні дерев. Люди займалися звичними справами: Гриць стукав молотом у кузні, Марта точила стріли біля вогнища, діти бігали між хатами, сміючись, але їхній сміх звучав тихо, обережно, ніби вони теж відчували щось.

Вона пішла прямо до Марти — найближчої людини, яку вважала сестрою. Марта стояла біля низького столу, перевіряючи тятиву лука. Коли Злата підійшла, вона підняла голову — і одразу помітила зміну.

— Що з тобою? — запитала Марта різко, але в голосі — тривога. — Ти бліда, як місяць.

Злата простягнула руку. Клеймо спалахнуло — слабко, але помітно. Хвиля навколо калини ворухнулася, око в центрі ніби моргнуло.

Марта видихнула.

— Як у твоєї матері… — прошепотіла вона. — Стара казала, що це прийде. Але не так швидко.

Злата опустила руку.

— Я бачила їх. У воді. Вони… говорили зі мною.

Марта мовчала довго. Потім поклала лук і взяла Злату за плечі.

— Тоді слухай мене уважно, дівчино. Якщо вони прийшли — значить, щось змінилося. Баланс, який твої батьки заплатили кров’ю, знову похитнувся. І тіні це відчувають.

Вона повела Злату до краю селища, де скеля нависала над долиною. Звідси видно було Шипіт — далеко внизу, але його гул долинався навіть сюди.

— Тіні — це не просто вороги, — сказала Марта тихо. — Це те, що залишається, коли людина забуває, за що бореться. Коли вона втомлюється. Коли вона зраджує. Твій батько стояв проти них століттями. Твоя мати — теж. Вони перемогли. Але перемога — не назавжди.

Злата подивилася вниз. Туман у долині рухався дивно — не природно. Він завихрювався, ніби хтось дихав у нього знизу. І в цьому вихорі — червоні вогники. Маленькі. Але їх ставало більше.

— Вони вже тут, — прошепотіла Злата.

Марта кивнула.

— Так. Вони відчувають тебе. Ти — ключ. Але цього разу — не просто ключ до дверей. Ти — ключ до нового балансу. Якщо ти впадеш — впаде все. Якщо ти встоїш — світ може стати сильнішим, ніж був.

Злата стиснула кулаки.

— Я не знаю, чи я готова.

Марта поклала руку їй на плече — міцно, по-сестринськи.

— Ніхто не готовий. Але ти не одна. Ми з тобою. І вони — теж.

Вона кивнула на воду внизу.

В ту мить клеймо спалахнуло — яскраво, болісно. Злата здригнулася. Вона відчула — щось ламається. Не в ній. У світі.

Туман унизу став чорним. Червоні вогники злилися в одну велику тінь — високу, як дерево. Вона рухалася — повільно, впевнено — до селища.

Марта вихопила лук.

— Біжи до старої! — крикнула вона. — Вона знатиме, що робити!

Злата побігла — швидко, боса, серце калатало в горлі. Вона відчувала — тінь іде за нею. Не за Січчю. За нею.

Вона вбігла до каплички. Стара вже стояла на порозі — ніби чекала.

— Вони прийшли за тобою, — сказала вона. — Бо ти — нова. Бо ти чиста. Бо ти — їхня надія. І їхній страх.

Злата зупинилася. Дихала важко.

— Що робити?

Стара простягнула їй маленький кинджал — з рукояткою у формі хвилі.

— Битися. Але не самій. Поклич їх. Поклич батьків.

Злата взяла кинджал. Він ліг у руку — зручно, ніби завжди був там.

Вона вийшла надвір. Тінь уже була близько — чорна, висока, з червоними очима.

Злата підняла руку — клеймо спалахнуло.

— Мамо… тату… — прошепотіла вона.

І вода відповіла.

З Шипоту піднявся потік — тонкий, але потужний. Він завис над нею — як щит. Тінь вдарилася об нього — і відскочила.

Але це була тільки перша атака.

Тіні приходили — десятки, сотні. Вони лилися з туману, з землі, з неба.

Злата стояла — одна проти всіх.

Але вона знала: вона не одна.

Бо вода шепотіла їй:

«Ми з тобою.  
Назавжди».

І Злата підняла кинджал.

Битва почалася.

Перша справжня битва Злати Чорнобай.

І це був тільки початок.