Розділ 2: Легенда батьків

Сонце вже піднялося над горами, коли Злата повернулася до селища. Туман розсіявся, залишивши після себе тільки вологість на травах і легкий блиск на дахах хат. Люди вже прокинулися: десь стукотів молот Гриця в кузні, десь співала Марта, точючи стріли, десь стара мольфарка шепотіла над пучком трав біля своєї хати. Злата йшла мовчки, відчуваючи, як клеймо на зап’ясті все ще тепле, ніби хтось щойно торкнувся його живою долонею.

Вона не пішла до своєї хати. Пішла прямо до старої мольфарки — єдиної, хто знав більше, ніж казав уголос.

Двері каплички були відчинені. Всередині горіли лампадки — маленькі вогники в скляних посудинах, що віддзеркалювалися в мисці з водою з Шипоту. Стара сиділа на низькому ослінчику, спиною до дверей, але коли Злата увійшла — вона вже знала.

— Сідай, доню, — сказала вона, не обертаючись. Голос сухий, як осіннє листя, але в ньому — тепло. — Я чекала тебе.

Злата сіла навпроти. Руки тремтіли — не від холоду. Від того, що вона вже не могла мовчати.

— Воно з’явилося, — сказала вона тихо, простягаючи руку. Клеймо блиснуло в світлі лампадок — хвиля, що обвиває калину, око в центрі, що дивиться прямо на стару.

Мольфарка нахилилася. Торкнулася пальцем — сухим, холодним. Око в клеймі ніби моргнуло.

— Як у матері, — прошепотіла стара. — Як у Василини. Але сильніше. Чистіше. Ти — не просто спадкоємиця. Ти — продовження.

Злата ковтнула.

— Я бачила їх. У воді. Вони посміхалися. Вони… кликали мене.

Стара кивнула — повільно, ніби зважувала кожне слово.

— Вони не пішли, Злато. Вони стали водою. Стали Шипотом. Стали серцем цього світу. Але вони залишилися в тобі. У твоїй крові. У твоїй силі.

Вона простягнула руку до миски з водою. Поверхня здригнулася — ледь помітно. Потім — сильніше. З води піднялися два силуети — прозорі, мерехтливі, але живі.

Чоловік — високий, широкоплечий, з темним волоссям і срібними пасмами. Жінка — з довгим хвилястим волоссям, горіхово-зеленими очима, як у Злати.

Вони дивилися на неї — не як на чужу. Як на дочку.

— Злато… — прошепотіла жінка. Голос — як шелест води по каменю. — Ти виросла.

— Ти сильна, — додав чоловік. Голос низький, хриплий, але теплий. — Сильніша, ніж ми були.

Злата відчула, як сльози навертаються на очі. Вона простягнула руку — ніби хотіла торкнутися їх.

— Чому ви пішли? — прошепотіла вона. — Чому залишили мене?

Силуети похиталися. Ніби їм теж боляче.

— Ми не пішли, — сказала жінка. — Ми стали частиною тебе. Частиною води. Частиною цього світу. Ми заплатили ціну, щоб ти жила. Щоб ти могла обрати.

— Оберіть правильно, — додав чоловік. — Бо тіні повертаються. Сильніші. Вони відчувають тебе. Вони хочуть тебе. Бо ти — ключ. Але цього разу — ти обираєш сама.

Видіння зникло. Вода в мисці заспокоїлася.

Злата сиділа, не рухаючись. Сльози котилися по щоках, але вона не витирала їх.

— Вони… вони кохали один одного, — прошепотіла вона.

Стара кивнула.

— Так. І ця любов — твоя сила. Але й твоя слабкість. Бо тіні знають, як використовувати любов. Як зламати її.

Злата підвела погляд.

— Що мені робити?

Стара простягнула руку. Поклала їй на долоню маленький амулет — камінчик з руною.

— Слухати воду. Слухати себе. І не боятися. Бо ти — не просто дочка. Ти — їхнє продовження. І ти сильніша, ніж вони були. Бо ти знаєш, що таке втрата. І знаєш, що таке любов.

Злата стиснула амулет у долоні.

— Я не боюся, — сказала вона тихо. — Я готова.

Стара усміхнулася — вперше тепло.

— Тоді йди. Світ чекає. І тіні вже йдуть.

Злата підвелася. Вийшла з каплички.

Сонце вже стояло високо. Січ жила своїм життям — люди готувалися до дня, не знаючи, що він може стати останнім.

Але Злата знала.

Вона пішла до Шипоту — не для того, щоб слухати.

Для того, щоб сказати.

— Я готова, — прошепотіла вона воді.

І вода відповіла — тепло, лагідно, гордо.

«Тоді починай, доню.  
Ми з тобою.  
Назавжди».

І Злата пішла — не як дівчинка, що шукає батьків.

Як та, що прийшла продовжити їхню легенду.

І ця легенда вже не буде сумною.

Вона буде світлою.

Бо тепер у ній — Злата.

Золота.  
Сильна.  
Їхня.