Розділ 1: Злата в Січі

Світанок над Карпатами народжувався повільно, ніби боявся розбудити гори. Туман клубочився в долині, як біле дихання землі, а Шипіт шепотів — тихо, лагідно, ніби розповідав стару казку, яку вже всі знають, але ніхто не втомлюється слухати. Злата стояла на березі, боса, в простій вишитій сорочці, що вже стала їй другою шкірою. Їй було шістнадцять, але в очах — вік старший за гори. Волосся темно-каштанове з теплим медовим відливом спадало хвилями до пояса, а на лівому зап’ясті — клеймо: тонка срібляста хвиля, що обвиває гілку калини, а в центрі — маленьке око, яке ніби дивилося на світ разом з нею.

Вона не пам’ятала батьків. Ніхто не пам’ятав точно. Її знайшли тут, на цьому самому камені, немовлям, загорнутою в білу тканину з вишитими рунами, що досі зберігали тепло, ніби хтось щойно тримав її в обіймах. Січ виростила її — як свою. Марта вчила стріляти з лука, щоб рука не тремтіла, коли ворог близько. Гриць — тримати молот, щоб кожен удар був точним, як слово. Іван — не боятися темряви, бо темрява боїться тих, хто дивиться їй в очі. Стара мольфарка, чиї білі очі бачили більше, ніж будь-хто, шепотіла їй про двох, що стали водою, про любов, що сильніша за смерть, про жертву, що врятувала світ.

Але Злата відчувала їх. Не як казку. Як правду.

Кожного ранку вона приходила сюди — до Шипоту. Клала долоню на мокрий камінь. І вода відповідала — ледь помітним теплом, що розливалося по венах, ніби хтось торкався її зсередини. Вона не знала, що це. Але знала: це її.

Сьогодні тепло було сильнішим.

Вона заплющила очі. Відчула — щось кличе. Не голос. Не слово. Просто відчуття в грудях: «Ти готова».

Клеймо спалахнуло — вперше так яскраво. Хвиля навколо калини ожила, заворушилася, ніби дихала. Око в центрі розкрилося ширше — і в ньому Злата побачила їх.

Чоловік — високий, широкоплечий, з темним волоссям, у якому срібні пасма блищали, як зірки вночі. Його очі — сталево-сірі, але в них — тепло, якого вона ніколи не бачила в жодному погляді. Жінка поруч — з довгим хвилястим волоссям, горіхово-зеленими очима, як у неї самої, з усмішкою, що зігрівала навіть у цій холодній воді.

Вони посміхалися їй. Не як казкові герої. Як батьки.

Злата різко вдихнула. Серце закалатало так сильно, що вона відчула його в горлі.

— Мамо… тату… — прошепотіла вона, і голос зірвався.

Вода відповіла — не словами. Обіймами. Тепло розлилося по всьому тілу, ніби вони були поруч. Ніби вони ніколи не йшли. Вона відчула їхній біль — гострий, як ніж, що пройшов крізь серце. Їхню жертву. Їхню любов, що залишилася в воді й чекала на неї.

А потім — спогад. Не її спогад. Їхній.

Вона побачила ніч. Площу. Тіні. Остапа, що стоїть з шаблею, готового заплатити всім. Василину, що тримає його руку. І останній поцілунок — повний, відчайдушний, вічний.

Потім — світло. Срібне. Яскраве. І тиша.

Злата відкрила очі. Сльози котилися по щоках — гарячі, живі. Вона не витирала їх. Вона просто стояла, відчуваючи, як вода в ній тече сильніше, ніж будь-коли.

Клеймо згасло — але не зникло. Воно стало частиною неї. Тепер вона знала: вона не просто дочка. Вона — продовження.

Вона підвелася. Подивилася на Січ — на хати з солом’яними дахами, на людей, що прокидалися, на гори, що стояли вартовою.

І зрозуміла: поклик — це не просто голос.

Це обов’язок.

Це доля.

Це вона.

Вона повернулася до селища — не як дівчинка, що шукає казку.

Як та, що прийшла її продовжити.

А Шипіт шепотів за спиною — тихо, лагідно, гордо.

«Ти готова, доню.  
Ти наша.  
І світ чекає».

Вона йшла — впевнено, з високо піднятою головою.

Бо тепер вона знала: її батьки не пішли.

Вони стали водою.

А вона — їхнім продовженням.

І ця легенда не закінчилася.

Вона тільки починалася знову.