Несподівана розв'язка.

Антоніо з силою вдарив долонею по керму. Куди тепер їхати? Де шукати Маркуса? Хлопець уже збирався рвонути з місця, щоб прочесати всі закинуті склади в районі, як раптом тишу салону розірвав вібрацією дзвінок його мобільного.
— Слухаю, — похмуро кинув Антоніо, не дивлячись на екран.
— Антоніо... Це Фабіо, — пролунав з динаміка тихий, нервовий голос. Це був його друг дитинства, який уже багато років працював у центральному міському похоронному бюро. — Друже, я не міг вчинити з тобою так, удаючи, що ми одне одного не знаємо... Приїжджай мерщій сюди. Маю дещо тобі передати.
— Фабіо? Про що ти взагалі? Що передати? — насупився Антоніо, але у відповідь почув лише короткі гудки. 
Беатріче, яка сиділа на пасажирському сидінні, потягнулася до сонцезахисного козирка, щоб опустити його й сховати очі від яскравого проміння. Тієї ж миті їй на коліна м'яко впав білий, складений удвічі аркуш паперу.
— Що це таке? — вона обережно розгорнула записку, і її очі миттєво розширилися. — Антоніо, читай.
Хлопець перевів погляд на папірець. Рівним, до болю знайомим почерком там було виведено кілька рядків:
«Викрадення — це інсценування. Ті, кого ви шукаєте, у безпеці. До маєтку не повертатися за жодних обставин. Заберіть своє там, де на вас чекають».
— Це почерк Дона Джузеппе... — вражено прошепотіла Беатріче, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. — Він їх не вбив. Він їх евакуював. 
— І тепер Фабіо кличе мене до похоронного бюро, — пазл у голові Антоніо миттєво склався. — Він хоче передати нам урну. Прах Маркуса. Для всіх ворогів Дона... офіційно вони мертві.
— Ідеальне прикриття, — Беатріче крижано посміхнулася. — Мерці не розповідають казок, і мерців ніхто не шукає. Поїхали до твого друга.
Дорогою Беатріче поринула в роздуми: «Як сказати Неллі, що ця урна — фальшивка?»
Антоніо час від часу поглядав у дзеркало заднього огляду, помічаючи замислену Беатріче й сумного брата.
— Не все так погано. Не вішай носа, — кинув він.
— Може, й так... Тільки я не розумію, як я все ж таки потраплю в Лігу чемпіонів, якщо я їм не підходжу за віком? — засмучено промовив Мауріціо. Йому ніяк не йшли з голови ті слова, які він почув на полі.
— Є такі люди, брате, до команди яких ти вже належиш навіть зі старими кросівками!
— Це як?
— Усе, що ти почув там, на базі, — це частина плану. Треба було заплутати сліди.
— А чого ж ти мене не попередив?
— Тоді б ти не був таким щирим в емоціях...
— До дідька таку щирість... Я ледь не збожеволів, коли почув те лайно...
— Та годі тобі лаятися. Усе вже позаду, — спробувала заспокоїти малого Беатріче.
— Ага... Ти теж не краща за нього... Як будеш заспокоювати Неллу? Чи мовчки підсунеш їй підробку й будеш спостерігати?
— А це ідея! — несподівано зраділа Беатріче. — Малий, ти геній!
— Сам знаю. То так і зробиш?
— Антоніо, нам треба мовчати про план Неллиного батька. Очі Дона Грімальді скрізь. Отже, доведеться грати переконливо, хоча для неї це буде надзвичайно боляче... 
— Тоді ми просто будемо поруч, щоб вона не наробила дурниць, — відповів Антоніо.
— Приїхали, — промовив Мауріціо. — Я посиджу тут, із Беатріче. Не терплю запаху того, що там діється.
— Добре. Я миттю, — відказав Антоніо й вийшов з машини.
Біля входу до крематорію, тримаючи в руках чорну урну, вже стояв Фабіо. Він нервово переминався з ноги на ногу й раз у раз зиркав на годинник.
— Привіт. Ось, тримай, — Фабіо швидко тицьнув йому посудину. — Сам знаєш, як треба все зробити. 
— Дякую, друже. Я твій боржник.
— Пусте. Мені вже час іти. Роботи повно.
— Що таке? Сім’я запустила жорна? — примружився Антоніо.
— Так. Уже четверо «клієнтів» чекають...
— Зрозумів.
Підхопивши урну однією рукою, Антоніо здивовано прошепотів:
— Щось вона заважка...
— Так у ній же все, як має бути, — гірко всміхнувся Фабіо.
— А звідки «прах»?
— Та назмітав пилу з печей після прибирання...
— Отакої... То ми будемо сьогодні розвіювати пилюку?
— А ти чого хотів?! — хмикнув товариш.
Антоніо лише знизав плечима і, махнувши на прощання вільною рукою, тихо мовив:
— Бережи себе, друже.
— Ти також.
Сідаючи в машину, Антоніо повернувся до Беатріче й запитав:
— Потримаєш? Якщо покладу урну в багажник, люди Грімальді не повірять.
— Як скажеш. То давай її сюди.
Антоніо передав урну в руки Беатріче і, зиркнувши в дзеркало на брата, прошепотів:
— Не питай, чому така важка. І ти теж мовчи й вдавай, що засмучений. Але не перегравай. Впораєшся?
— Не вчи вченого. Я майстер гри, — відказав Мауріціо.
— А тепер їдьмо до Старого Рона.
— Будемо їсти піцу? — здивовано промовив малий.
— У горі піца в горло не лізе. Ми просто пограємо на нервах шпигунів Грімальді.
— То що ти замислив? — перепитала Беатріче, дійсно не розуміючи ходу Антоніо.
— Там побачиш, — тихо промовив хлопець, запускаючи двигун. — Третя частина Марлезонського балету починається.
До кафе Старого Рона їхати було недалеко. Спека, що вже розігралася на повну, пробиралася навіть усередину машини.
— Антоніо, зачини вікна та увімкни кондиціонер, — попросила Беатріче й потягнулася до кнопки на дверцятах.
— Не чіпай, — сухо заперечив він. — Тобі зараз зле, ти в розпачі, тобі не до комфорту...
— Зрозуміла. Що-що, а грати розпач я навчилася. Хай бачать.
Зупинившись біля кафе, Антоніо прошепотів: 
— Мауріціо, скигли, що тобі терміново треба до вбиральні.
— Добре.
І малий майстерно почав нити, благаючи брата про свої великі потреби. Беатріче залишилася чекати їх у машині, тримаючи на колінах важку урну.
Тільки-но Антоніо відчинив двері закладу, як йому на очі одразу натрапили двоє людей Грімальді. Він нахилився до брата й ледь чутно прошепотів: 
— А ось і вони… Ну, братику, зараз я тебе тут залишу. Ти підеш нібито до вбиральні, а сам шмигнеш у підсобку. Там на тебе вже чекають. Не бійся, це наші люди. Вони подбають про тебе, а я приїду згодом.
Мауріціо ледь помітно кивнув, а потім голосно заскиглив на все кафе:
— Я й сам можу сходити до вбиральні, а потім піду додому пішки!
— Добре! Тільки не їж більше тих клятих помідорів! — роздратовано прокричав йому услід Антоніо.
   Ось ми і під’їхали до чорного ходу крамниці Ізабелли. Я поспіхом попрощалася з господинею й вислизнула на вулицю, де на мене вже чекало заведене авто. Щойно я зачинила за собою дверцята й сіла на заднє сидіння, мій погляд миттєво впав на знайомий предмет у руках Беатріче.
Чорна урна із золотою стрічкою. Точнісінько така ж, яку я нещодавно тримала, прощаючись із мамою. 
— Це... мамина урна? — розгублено прошепотіла я, відчуваючи, як серце пропускає удар. — Чому вона тут? Ми ж уже... Антоніо, чому ти приніс її назад?
Антоніо не повернувся до мене. Він міцно стискав кермо, дивлячись лише вперед, на дорогу. Його обличчя здавалося висіченим із холодного сірого каменю.
— Не варто було відкладати те, що ми маємо зробити, Нелло, — глухо й безбарвно промовив він.
Холодна голка передчуття глибоко встромилася мені в груди. Я повільно перевела погляд на Беатріче. Вона сиділа нерухомо, бліда, як смерть, і вперто ховала від мене очі. 
— Беатріче... — мій голос затремтів, зриваючись на хрипкий шепіт. — Що відбувається? Де Маркус? Де хлопці? Чому ми поїхали без них?
Подруга мовчала. Кожна секунда цієї тиші важким пресом давила мені на легені, не даючи зробити навіть ковток повітря. Нарешті Беатріче повільно, немов долаючи шалений фізичний опір, повернула голову до мене. Її очі були повні невиплаканих сліз. Вона не вимовила жодного слова втіхи. Вона просто повільно поклала тремтячу долоню на холодний метал чорної урни.
— Вони тут, — прошепотіла вона.
Ці два слова вдарили мене в груди з силою вибухової хвилі. 
Світ навколо вмить знебарвився й занурився в абсолютну, вакуумну тишу, яку розривав лише тонкий, божевільний писк у моїй голові. Маркус. Мій Маркус. Людина, яка була моїм повітрям, моїм єдиним світлом і порятунком від цього мафіозного пекла. Його більше немає. Його мрії, його теплий погляд, його ніжна посмішка — все це тепер перетворилося на жменю сірого попелу в холодній залізній коробці. 
Розпач накотився раптово, мов гігантська чорна хвиля, накриваючи мене з головою й тягнучи на дно. Мене почало дико лихоманити. Я хотіла закричати, загарчати, видерти цей біль із грудей нігтями, але горло стиснув залізний спазм. Здавалося, повітря в машині перетворилося на отруту — я судомно хапала його ротом, але легені горіли, відмовляючись працювати. Сльози гарячим маревом застелили очі й стікали по щоках крижаними струмками. Я стиснула руками голову, намагаючись зупинити це божевілля, але руйнівна порожнеча всередині лише розросталася, випалюючи все живе. Хотілося здерти з себе шкіру, аби тільки не відчувати цього пекучого, розривного болю, який шматував мене зсередини. Дві найдорожчі мені людини тепер перетворилися в попіл мого жаху.
Беатріче спробувала обійняти мене, притиснути до себе, але я з силою відштовхнула її. Будь-який дотик зараз здавався катуванням. Я просто забилася в куток сидіння, обхопивши коліна руками, й тихо, страшно заскімлила, ховаючи обличчя від усього світу.
Машина мчала вперед. Я не бачила дороги, не знала, скільки минуло часу. Коли авто нарешті зупинилося, я підвела голову й крізь пелену сліз за вікном побачила знайомі обриси. 
Скеля. «Балкон». 
Антоніо привіз нас назад. Туди, де кілька годин тому я відпустила маму. Тепер я мала відпустити свою душу.
Мов у мареві, абсолютно не усвідомлюючи власних дій, я протягнула руки й забрала в Беатріче урну. Вона не опиралася, лише тихо плакала, дивлячись на мене. 
Я відчинила дверцята й ступила на пожухлу траву. Просолений морський вітер миттєво кинувся мені в обличчя, розвіваючи сукню та волосся, немов намагаючись повернути мене до тями. Але я вже була мертвою. Крок за кроком, важко, ніби до ніг були прив'язані чавунні брили, я йшла до краю прірви. 
Внизу з диким ревом пінилися й розбивалися об гостре каміння чорні свинцеві хвилі. Вони кликали мене. Здавалося, море шепоче моє ім'я, обіцяючи довгоочікуваний спокій і зустріч із тим, кого я втратила. 
Я зупинилася на самому краю. Один єдиний крок — і все закінчиться. Жодних Грімальді, жодних пострілів, жодного страху й болю. Тільки холодна, тиха безодня.
У моїй голові, наче чужий, але такий спокусливий і лагідний голос, чітко пролунала думка:
«Добре поміркуй, поки є час… Ти встигнеш це зробити, в будь-якому разі…»
Я заплющила очі, вдихаючи вологе повітря скелі. Так, я встигну. Безодня нікуди не дінеться, вона почекає. Але спершу я маю виконати його останню волю. 
Тремтячими пальцями я зняла кришку з урни. Нахилила її над прірвою, дозволяючи вітру підхопити прах. Сіра хмара злетіла вгору, кружляючи в повітряних потоках, і назавжди розчинилася над безкраїм морем. 
— Лети, коханий... — прошепотіли мої сухі губи. — Я скоро буду з тобою.
Я зробила глибокий вдих, й подивилася в порожнечу неба, готуючись зробити той самий останній крок...
Раптом тишу скелі розірвав оглушливий, потужний гуркіт спортивного байка, наче грім серед ясного неба.
Я повільно перевела погляд від порожнього, потьмянілого неба й друзів, які стояли поруч. Вслухаючись у знайомий гуркіт мотора,  застеленими сльозами очима намагалася розгледіти бодай якусь надію — всупереч усій жорстокій дійсності. 
Байк зупинився біля самого виступу скелі. Хлопець зліз із нього й сів прямо на пожовклу траву, так і не знявши шолома. Крізь темне скло візора неможливо було розгледіти обличчя, але мій погляд мертво вчепився в одну деталь... На його руках були ті самі шкіряні рукавички, один в один як ті, що я колись подарувала своєму коханому.
— Маркусе?.. — напівбожевільним шепотом зірвалося з моїх губ. 
Важка урна з глухим гуркотом вислизнула з моїх пальців, ледь не впавши мені на ноги.
— Так, біжи до нього, дівчинко, — тихо, але впевнено промовила Беатріче за моєю спиною, витираючи сльози з очей.
Шалений порив вітру раптом зірвав із моїх плечей чорну шаль і поніс її в бік дерев. Вона зачепилася за гілля й на мить зависла в повітрі, наче приспущений жалобний прапор, але наступний потік підхопив її вгору, і вона полетіла далі крутим схилом, знову й знову плутаючись у кронах дерев.
Не тямлячи себе від радості, я кинулася до нього щодуху, забувши про все на світі.
— Коханий, ти живий…
Тієї ж миті з-за повороту почувся могутній гуркіт ще одного мотора. Ми з Маркусом озирнулися і почули знайомий голос Франческо:
— Я ледь встигав за тобою, шалений! Ти зовсім забув про безпеку!
Беатріче зірвалася з місця й кинулася до байка, щойно той зупинився, миттю забувши про свій статус, стриманість і вихованість.
— Франческо… — ледь чутно видихнула вона, не вірячи власним очам.
— Мабуть, я тут зайвий… — з легкою усмішкою прошепотів Антоніо. — Бувайте і бережіть себе! 
Хлопець швидко сів за кермо автомобіля й різко вдарив по газах, залишаючи нас наодинці з нашим дивом.
Мабуть, на цьому можна було б уже й завершити мою сповідь. Але попереду на нас чекали ще такі дивні обставини, про які я обов'язково маю трохи розповісти згодом.
 
                                 Кінець першої частини :)