Клубок розплутується.

 На ранок маєток прокинувся за своїм звичним розпорядком. Прибиральниці відмивали підлогу після вчорашніх подій і пошепки лаялися, бо плями так засохли, що їх доводилося ретельно відшкрябувати скребком із милом. 
— Ось тобі й маєш із самого ранку головний біль, — знервовано шепотіла Марія. — Треба було ще вчора це відмити...
— То чого ж не відмила? — запитала її коліжанка. 
— На тебе чекала, поки ти нагуляєшся, — відповіла Марія, здригнувшись від згадки про вчорашній жах. — Віоло, якщо й далі так поводитимешся, тебе звільнять.
— Ну то й що? Прибиральниця... така рідкісна професія... І така важлива для саморозвитку... Де я ще таку вакансію знайду?! — посміхаючись, відповіла Віола й присіла біля плями. — Кого тут учора прихлопнули?
— А твоє яке діло? Мий підлогу й мовчи...
— Отакої…
Коли плями були відмиті, а коридор натертий до блиску, прибиральниці, забравши своє приладдя, тихо побрели до наступного місця роботи.
— Сьогодні треба підтягнути вчорашній об'єкт, — витираючи піт із чола, прошепотіла Марія.
— Який? Я нічого про нього не чула.
— У тебе в голові вітер гуляє. Ліберто передав через Джованні, щоб той сказав нам...
— Стоп, стоп... Видихни. А де сам Ліберто?
— Я йому що, секретарка? Нам сказали — ми зробили. От і все, що тобі потрібно знати. Пам’ятаєш, що казав Ліберто? Прибиральниця має бути непомітною, прозорою, але щоб усе навколо блищало.
— То хай замовить собі робота-прибиральника. Тиснеш на кнопку — і вуаля! — зареготала Віола.
— Тобі б тільки реготати... Краще розкажи, де тебе ввечері чорти носили?
— Була на побаченні. А що, не можна? Моє особисте життя не поставлене на паузу в цьому маєтку...
— То як його звати? — запитала Марія, пильно вдивляючись в очі дівчині.
— Так я тобі й сказала! Щоб ти потім шпигувала за нами? Краще б про себе подбала. Тобі вже ось-ось пів століття стукне, а ти досі самотня.
— Стули пельку. Ти нічого не знаєш про моє життя, дівчино...
І в очах Марії промайнуло те саме болісне марево, яке інколи находило на неї, коли вона помічала когось із людей Дона Сальваторе Грімальді.
— Що з тобою, Маріє? — прошепотіла дівчина й на мить завмерла, боячись навіть доторкнутися до жінки. — Пробач, якщо зачепила за живе...
— Не зважай... Ходімо працювати.
Дівчина нахилилася, щоб підняти з підлоги ганчірку, яка впала прямісінько біля ніг Марії, і з її кишені випав якийсь маленький прилад, що поблискував зеленим вогником.
— Що це? — спритно підхопивши його, запитала Марія, роздивляючись знахідку.
— Це... ключ від мого мопеда, — пролепетала Віола, вихоплюючи з її рук дивну штучку.
— Он як... А де ж ти його ставиш?
— Він у мене вдома... Я поки не катаюсь.
— То вже час, бо пішки далеко йти до міста.
— Так, час... Ніяк не наважуся...
Дівчина поспіхом сховала своє майно в кишеню і швидко перевела розмову в інше річище:
— Як думаєш, Маріє, нам підвищать зарплатню?
— З якого переляку? У нас і так висока платня порівняно з містянами. Тобі мало?
— Так. На бензин хочу накопичити.
— То в тебе мопед на бензині? Старий мотлох... Купила б краще на батарейках, як у мого сусіда. 
Тієї миті, коли Віола хотіла ще щось додати, пролунав голос Джованні:
— То ось ви де?! Дівчата, мерщій до себе. Зараз тут ітиме Дон Джузеппе.
Віола помітно занервувала. У її очах майнула блискавка жаху.
— Мені потрібно до вбиральні. Щось живіт прихопило...
— То біжи мерщій.
— Що це з нею? — здивовано запитав Джованні, дивлячись дівчині услід.
— Якась вона дивна сьогодні... Каже, що мопед купила, але не їздить на ньому... Ключ від нього новісінький, блимає зеленою лампочкою, а тарантас той — на бензині...
— На бензині, кажеш... — обличчя Джованні вмить змінилося. — Стривай-но, зараз я з’ясую, що то за ключик такий...
Він зірвався з місця й кинувся за Віолою, а Марія залишилася сама на сходах. Дивлячись їм услід, жінка здивовано прошепотіла:
— Невже це він її хлопець?.. Та ні…
Джованні біг коридором, на ходу дістаючи телефон. Пазл остаточно склався в його голові. Він набрав номер, і щойно на тому кінці почулося дихання, випалив:
— Армандо, щура знайдено. Це Віола, нова прибиральниця.
— Де вона? — голос Армандо був холоднішим за лід.
— Побігла нібито до вбиральні. У неї в кишені пульт, замаскований під ключ від мопеда.
— До вбиральні? Ні. Їй потрібні очі, щоб бачити, коли Дон підійде до сліпої зони. Вона йде до кімнати охорони. Перехопіть її там. Тільки тихо.
Тим часом Віола, озираючись, прослизнула у напівтемну кімнату з моніторами. За пультом сидів молодий охоронець Марко — той самий наївний дурник, якого вона майстерно обкрутила навколо пальця, щоб мати безперешкодний доступ сюди в будь-який час. 
— Привіт, красунчику, — солодко промуркотіла вона, обіймаючи його за плечі ззаду і ніжно цілуючи в шию. 
— Віоло? Тобі ж не можна тут бути під час зміни... — пробурмотів хлопець, але відсторонитися навіть не спробував, мліючи від її дотиків.
— Я тільки на хвилинку, скучила, — прошепотіла вона йому на вухо. 
Її губи торкалися його щоки, але погляд був мертво прикутий до екрана номер чотири. Там, у довгому коридорі, з'явилася знайома статечна постать Дона Джузеппе. Він ішов своїм звичним, розміреним кроком, наближаючись до тієї самої картини, під якою, як думала Віола, чекав сюрприз.
Її рука в кишені міцно стиснула пластиковий ключ. Серце забилося як шалене. Її план був ідеальним. Вона дивилася на екран і чекала. Три кроки. Два. Один. 
Дон Джузеппе порівнявся з картиною. 
Віола зціпила зуби і натиснула кнопку. 
Нічого. Дон продовжував спокійно йти.
Її очі розширилися від жаху. Вона гачкоподібно зігнула палець, натискаючи ще раз. І ще раз. До болю. До хрускоту пластику. 
— Що ти там клацаєш у кишені, люба? — здивовано запитав Марко, відчувши, як дівчина вся напружилася.
Але відповісти вона не встигла. Двері кімнати охорони безшумно відчинилися. 
— Вона намагається відправити нашого Боса на небеса, — пролунав ззаду холодний голос Данте. 
Віола різко обернулася, але дві міцні руки вже мертвою хваткою стиснули її зап'ястя, вибиваючи пульт, що глухо впав на підлогу. Марко підскочив з крісла, витріщивши очі, нічого не розуміючи.
— Без шуму, — кинув Данте своїм людям. — Тягніть це стерво у підвал. Армандо вже чекає на неї.