Щури маєтка.

— У кімнаті задуха... Беатріче, як думаєш, вікна можна на ніч відчинити? — запитала я.
— Думаю, так. Армандо поставить людей, щоб пильнували за дверима й під вікнами. Цієї ночі навіть миша не прослизне. Треба лягати спати, завтра нам знадобляться сили.
А в кабінеті Армандо вже сиділи на стільцях двоє переляканих чоловіків. На їхніх обличчях панував суцільний жах. Армандо стояв навпроти, зіпершись на стіл. Попихкуючи сигарою, він мовчки роздивлявся їх. Це була його коронна фішка — височіти над жертвою в хмарі диму і зловісно мовчати, зазираючи немов у саму душу спійманих.
Першим не витримав Лука. На його очі нависало мокре пасмо волосся, що вибилося з хвоста, яким він ще недавно хизувався. Воно затуляло йому півобличчя й неприємно лізло в ніс.
— Розв'яжи мені руки, Армандо. Ти ж розумієш, що звідси тікати нікуди, — нервово промовив він і сіпнувся на стільці.
Армандо навіть не ворухнув жодним м'язом на обличчі.— Я тобі все розповім, як на духу, — благав Лука й спробував прибрати волосся з обличчя, з усієї сили тіпнувши головою.
— Тобі хоч так, хоч інакше знесуть твою дурну макітру, — гидливо плюнув біля Луки його напарник.
— Заткни пельку, придурку! Я казав тобі, що це ганьба — йти проти Сім'ї... — огризнувся Лука, все ще намагаючись дати ладу своєму волоссю. — Якби ти не був таким жадібним до грошей, Петруччо, ми б не сиділи тут, як двоє покійників...
Армандо повільно вийняв сигару з рота і випустив густу хмару диму просто в обличчя Луці. Той закашлявся, але не наважився відвернутися чи заплющити очі.
— Ви надто багато галасуєте, як для мерців, — його голос пролунав тихо, але від цього морозу поза шкірою стало ще більше. — Мені не цікаво слухати скиглення про те, хто з вас більший ідіот. Це я вже й так зрозумів. Мене цікавить лише одне.
Армандо обійшов стіл і неквапливо наблизився до них. Його важкі кроки лунали в тиші кабінету, мов удари годинника, що відраховував їхні останні хвилини. Він зупинився за спиною Луки і раптом різко схопив його за те саме надокучливе мокре волосся, сильно відтягнувши голову назад. Лука несамовито заверещав, коли шийні хребці небезпечно хруснули.
— Пауло Морессо. Яку роль у цьому лайні відіграє наш шановний лікар? — прошипів Армандо просто йому у вухо.
— Це він! Це все він! — захлинаючись словами і власним страхом, заволав Лука. — Він заплатив нам, щоб ми відключили генератори і пропустили його людей через чорний хід! Клянуся! Він сказав, що епоха Дона Джузеппе закінчилася!
— Зрадливий шматок лайна, — виплюнув Петруччо, дивлячись на напарника з огидою.
 — Морессо пообіцяв нам квитки до Південної Америки і гроші. Сказав, що дехто вже про все подбав, і влада в маєтку змінюється. Ми мали тільки вимкнути світло і не заважати.
Армандо розтиснув пальці, і Лука безсило обвис на стільці, жадібно ковтаючи повітря і тихо скиглячи.
— Дехто, кажеш... — задумливо промовив Армандо, повертаючись до свого столу. Він акуратно, не поспішаючи, загасив сигару у важкій кришталевій попільничці. — Отже, лікар вирішив змінити пацієнта. Що ж, лікувати від зради я вмію найкраще.
Він підняв погляд на своїх бійців, що німотою стояли біля дверей.
— Заберіть це сміття. У підвал, доки я не вирішу, як саме вони помруть. І готуйте машини. Ми їдемо в нічні гості до сеньйора Морессо.
Хлопці Армандо потягли затриманих у підвал. Чути було лише жалюгідне скиглення Луки та тихе човгання ніг по сходах.
— Заткни йому пельку, бо вже набридло слухати це ниття, — пролунало з-за зачинених дверей.
— Босе, машини готові, можемо виїжджати.
Уже за кілька хвилин машини Армандо мчали нічною бруківкою. Їхні тоновані вікна та чорний колір кузовів повністю зливалися з темрявою міста. 
— Хто знає код від замка на його воротах? — запитав Армандо, вдивляючись у далечінь вузьких вулиць, що вилися, неначе шовкова стрічка, вниз до моря.
— Я знаю. Сам його ремонтував учора, — відповів Данте, поправляючи комірець сорочки.
— А чого так? — перепитав Армандо.
— Хтось його понівечив. Мабуть, місцева шпана...
— А може, комусь не ті пігулки прописав, — зареготав водій.
— Зараз ми йому пропишемо все, що він зможе витримати, — промовив Армандо й посміхнувся своєю дивною посмішкою.
Біля воріт Морессо Данте швидко набрав код, провернув ключа, без якого жоден пароль не зчитувався б, і тихо скомандував: 
— Зачекайте ще пару хвилин, я зараз.
— Куди це він? — запитав Армандо.
— Відключити камеру спостереження.
— У лікаря є камера спостереження... Що ж він тут робить? — процідив пошепки водій.
Уже за мить з'явився Данте. Махнувши рукою, він показав, що можна заїжджати.
Машини плавно закотилися на подвір'я з вимкненими фарами. Люди, немов нічні привиди, безшумно вийшли з них і розчинилися в темряві.
— Данте, може, ти йому й на дверях замки міняв? — з надією прошепотів Армандо.
— Ні. Але в мене й від них є ключі, — задоволений собою, відповів Данте.
— То від яких іще дверей у тебе є ключі? — запитав Армандо, дивлячись йому прямо в очі.
— Від усіх, босе.
Будинок лікаря Морессо був невеликим порівняно з маєтком Дона Джузеппе. На першому поверсі розміщувалися кухня, вітальня й кілька комор. 
— Його спальня на другому поверсі, — прошепотів Данте, показуючи дорогу.
Ланцюжок із восьми чоловіків пробирався тихо, мов нічні жителі — всюдисущі миші. Двері до спальні лікаря виявилися незамкненими. Усередині було темно й тихо, лише чулося мирне похропування господаря. Двоє залишилися пильнувати на сходах, ще двоє стали біля дверей, а решта тихо зайшла до кімнати, тримаючи пістолети напоготові. 
Армандо простягнув руку до вимикача і гучно клацнув клавішею. Світло різонуло по очах, неначе спалах блискавки.
— Прокидайся, покидьку, — промовив Армандо, наставивши зброю в бік ліжка, де перелякані очі Пауло Морессо вже невідривно витріщилися в чорний отвір дула.
                                       Далі буде...