Новий погляд.

Коли важкі дубові двері моєї кімнати нарешті зачинилися, відрізаючи мене від решти маєтку, я залишилася сам на сам із тишею. Вона була оглушливою. Вона тиснула на скроні, вичавлюючи залишки здорового глузду. 
Я зробила кілька невпевнених кроків і завмерла посеред кімнати. Ще вранці ці стіни чули мій сміх. Ще якихось десять годин тому ми з Беатріче сиділи на цьому самому розстеленому ліжку, сперечаючись через прикраси, а мама... Мама стояла біля вікна, хитро примружуючись, ніби читала мої думки про Маркуса. Вона поправляла моє волосся, і від її зап'ясть пахло солодким жасмином. Цей запах досі витав у повітрі моєї спальні, примарний і жорстокий у своїй реальності.
Як це можливо? Як світ міг не розколотися навпіл? 
Я повільно, наче уві сні, підійшла до великого дзеркала. Звідти на мене дивилася абсолютно чужа людина. Бліда, як смерть, маска замість обличчя, порожні очі й сукня... Та сама сукня, яку я одягала для коханого, тепер була прокляттям ночі. Темні, іржаві плями на оксамиті корсета вже підсохли, стягуючи тканину. Її кров. Кров моєї мами, яка вранці цілувала мене в лоб.
Мозок вперто відмовлявся скласти ці дві реальності в одну. Здавалося, це чийсь хворий жарт. Не можна вранці мріяти про втечу і палке кохання, а ввечері дивитися на понівечене кулями тіло найріднішої людини на холодному металевому столі. 
Я тремтячими пальцями торкнулася закривавленої тканини на животі. Біль, який весь цей час ховався десь глибоко, раптом вдарив під ребра, вибиваючи повітря. Я сповзла по стіні на підлогу, обхопивши коліна руками. Хотілося закричати так, щоб розбилися шибки у всьому маєтку, але з горла вирвався лише хрипкий, тваринний стогін.
Дівчинка, яка вірила в щастя і чекала таємних знаків у театрі, померла сьогодні. Її розстріляли разом із матір'ю. А та, що зараз сиділа на підлозі в просякнутій кров'ю сукні, більше не вміла мріяти. Вона відчувала лише пекельний холод і чорну, як ця ніч, ненависть, що повільно заповнювала порожнечу всередині.
Вже на ранок новина про криваву бійню в нашому маєтку розповзлася містом, наче густий, отруйний туман. У кав'ярнях і на площах люди перешіптувалися: хтось, здавалося, щиро співчував моїй родині, згадуючи матір і її світлу посмішку, а хтось багатозначно ховав очі, чудово розуміючи, що це — неминуча ціна за життя, зіткане з таємниць, влади та чужої крові.
Але для мене весь зовнішній світ перестав існувати. Час не просто зупинився — він замерз, перетворивши мене на живу статую під товщею мертвого льоду, де не було ні звуків, ні повітря. Беатріче, як ніхто інший, відчувала цей стан. Вона не намагалася витягнути мене з цієї прірви порожніми розрадами, даючи час на те, щоб отрута втрати повільно випалювала мене зсередини.
Підготовка до прощання була лякаюче швидкою, майже діловою. З боку батьків не залишилося кровних родичів, натомість ті, хто носив гучне й небезпечне звання «Сім'ї», почали з'їжджатися до маєтку ще вдосвіта. Десятки чорних автомобілів, важкі кроки чоловіків у дорогих костюмах, скупі співчуття, від яких тхнуло сигарами та прихованою тривогою.
Тіло мами кремували. Ніхто не хотів залишати ворогам могилу, яку можна було б осквернити. Важку урну з її прахом привезли назад, у маєток. Батько категорично заборонив мені залишати територію і їхати до крематорію, пославшись на протоколи безпеки. Я не сперечалася. Я б просто не знайшла в собі сил дивитися, як безжальне полум'я перетворює на попіл єдину людину, яка робила мій жорстокий світ бодай трохи світлішим.
Урну з прахом матері поставили в старій капличці нашого маєтку. Вогники десятків свічок нервово тріпотіли, ніби невидимі протяги — чи привиди цього місця — намагалися занурити приміщення в суцільну темряву. Прямо на холодній мармуровій підлозі височіли гори вінків і дорогих букетів. Від їхнього нудотно-солодкого, цвинтарного запаху паморочилося в голові. Це був розкішний дар від «Сім'ї» Дона Сальваторе Грімальді.
Я стояла нерухомо, загіпнотизовано дивлячись на мерехтіння полум'я, коли глуху тишу розірвав чужий голос.
— Ми знайдемо тих, хто скоїв це, дівчинко, — пролунало хрипке, владне гарчання за моєю спиною.
Я мимоволі здригнулася і повільно обернулася. У напівтемряві, в оточенні чотирьох кремезних чоловіків, одягнених у бездоганно чорне, стояв він — сам Дон Грімальді. Його погляд був занадто спокійним. Занадто холодним і впевненим для людини, що прийшла розділити горе союзника. На якусь коротку, страшну мить мені навіть здалося, що в глибині його темних очей блиснуло хиже, ледь приховане задоволення від того хаосу, що розтрощив нашу родину. 
Крижаний холод поповз по спині, але я змусила себе проковтнути липкий жах. Випроставшись і зробивши твердий крок йому назустріч, я подивилася прямо в це самовпевнене обличчя і тихо, мов відрізавши сталевим лезом, промовила:
— Горіти їм у пеклі. Усім разом.
Дон Грімальді на мить завмер, не очікуючи такої зухвалої, крижаної відповіді від дівчинки, яку він звик вважати лише безпорадною «квіточкою». В його очах мигнуло щось небезпечне, але я не збиралася чекати на його репліку чи фальшиві співчуття. Я розвернулася і швидким, твердим кроком попрямувала до виходу з каплички, прагнучи опинитися якомога далі від нього і його озброєної зграї.
— Беатріче, зачекай, — пролунав за моєю спиною глухий, хрипкий наказ Дона Грімальді. Його тон не передбачав заперечень.
Беатріче наздогнала мене майже біля самих дверей. Вона міцно стиснула моє плече і гарячково прошепотіла прямо на вухо:
— Йди до себе, люба. Я наздожену тебе трохи пізніше.
Я лише хитнула головою і вислизнула в холодний коридор маєтку. Я майже бігла, намагаючись якомога швидше втекти від цих людей, від задушливого запаху траурних квітів і, головне, від самовдоволеного, хижого обличчя Сальваторе Грімальді, яке тепер стояло перед моїми очима, наче клеймо. Цей чоловік щось знав. І я була готова поставити на кон власне життя, щоб вирвати цю таємницю з його горлянки.
Підійшовши до своєї спальні, я раптом завмерла. Крізь масивні дубові двері до мене долетів ледь чутний, але безпомилковий звук — протяжний скрип петель моєї шафи. 
Адреналін, який замінив мені кров після вчорашнього жаху, миттєво вдарив у скроні. Я завмерла, прислухаючись, а потім змусила себе натиснути на ручку міліметр за міліметром. Двері прочинилися без жодного звуку. На ходу безшумно скинувши взуття, я невагомою тінню ковзнула до кімнати босоніж.
Там гуляв холодний протяг. Величезне віно було розчахнуте навстіж, а важкі шовкові штори нервово билися в повітрі, наче крила спійманого птаха. Хтось пройшов цим шляхом. Можливо, він ще тут.
Мій погляд миттєво вихопив звичні речі, шукаючи зброю. Пальці самі лягли на холодний метал важкої бронзової статуетки на столику. Стиснувши її так, що побіліли кісточки, я нечутно наблизилася до шафи, притиснувшись спиною до стіни збоку від дверцят. 
— Ану вилазь, — мій голос пролунав мертво і сталево. Я сама не впізнала його. Це був тон мого батька перед тим, як він віддавав наказ стріляти.
Дверцята невпевнено, з жалібним скрипом відхилилися. Я занесла статуетку для удару, але з темряви шафи обережно висунулася не зброя, а скуйовджена голова. Хлопець. Років п'ятнадцяти, не більше, з безглуздими, завеликими темними окулярами на пів обличчя. 
Він побачив блиск бронзи над моєю головою, інстинктивно втиснув голову в плечі і гарячково, зриваючись від страху, зашепотів:
— Тільки не вбивай... Я від Маркуса!
Почувши це ім'я, я миттєво втратила весь свій крижаний запал. Руки зрадницьки обм'якли, і важка бронзова статуетка з глухим, моторошним гуркотом гепнулася на паркет, дивом не розтрощивши мені босі ноги.
— Від кого?.. — недовірливо прошепотіла я пересохлими губами, ніби боячись, що це лише слухова галюцинація, породжена моїм згорьованим розумом.
— Від Маркуса, — хлопець квапливо стягнув свої безглузді темні окуляри, відкриваючи перелякані, але віддані очі. — Він знає про твоє горе, Нелло. Ось... тримай.
Тремтячою рукою він витяг із кишені і простягнув мені зібганий клапоть паперу, після чого нервово витер холодний піт із чола тильним боком долоні.
Я розгорнула записку. Рядки були написані квапливо, з сильним натиском ручки, ніби кожне слово давалося йому з боєм: 
"Кохана моя. Я ледь тримаю себе в руках, щоб не зробити фатальну дурницю — не увірватися до вашого маєтку просто зараз, аби бути поруч у цей страшний час. Більше за все на світі я б хотів відмотати час назад, щоб твій батько зміг зупинити той жах, який сьогодні випалив вашу родину зсередини. Благаю тебе, Нелло, не роби поспішних кроків. Не грай за їхніми правилами. Я знайду спосіб допомогти тобі. Твій Маркус."
— Як ти сюди потрапив? — ледь чутно прошепотіла я. Мої тремтячі пальці гарячково згорнули клапоть паперу і глибоко сховали його в кишеню, ховаючи цей небезпечний доказ ближче до серця. Я вп'ялася поглядом в очі хлопця, шукаючи найменший натяк на брехню.
— Це було легко... — малий нервово ковтнув, не відриваючи погляду від бронзової статуетки, що валялася біля моїх ніг. — Мій брат тут працює. Я частенько до нього навідуюсь, коли він затримується на роботі. Охорона мене знає, пропускає без питань, а далі я вже сам...
— Брат? Як його ім'я? — мій голос знову набув різких, підозрілих нот.
— Антоніо.
— Антоніо?.. — я гарячково перебирала в пам'яті імена людей із найближчого оточення батька.
— Так. Він працює у гаражі Дона Джузеппе. Ремонтує машини... До речі, — хлопець раптом затнувся і сторопко озирнувся на зачинені двері кімнати, ніби чекав, що вони от-от розлетяться на друзки. — Він пару разів бачив, як ви з Беатріче потайки пробиралися в місто.
Від цих слів всередині все обірвалося. Крижаний холод миттєво скував серце. Наша з Беатріче ілюзія невидимості, виявляється, весь цей час була лише ілюзією. Хтось знав. Хтось спостерігав за нами з темряви гаражів.
— То на чийому він боці? — процідила я крізь зуби, мимоволі стискаючи кулаки.
— Звісно, що на вашому, — палко запевнив хлопець, зробивши крок назад, ближче до відчиненого вікна. — Якби це було не так... ти ж сама розумієш, що б тоді сталося. Він мовчав. І Маркус йому довіряє.
Раптом ручка дверей безшумно повернулася. На порозі завмерла Беатріче, її очі розширилися від подиву. Блискавично зиркнувши в порожній коридор, вона ковзнула всередину, щільно причинивши за собою важку дубову стулку.
— А це ще що за гість? — прошепотіла вона, миттєво напружившись.
— Він від Маркуса, — так само тихо відповіла я.
— Як ти взагалі сюди пробрався, юначе? — Беатріче не відходила від дверей, скануючи хлопця поглядом.
— Як і завжди. Без проблем, — знизав плечима той, анітрохи не злякавшись її тону.
— Він брат Антоніо з гаража, — пояснила я. — Його знає охорона.
— Не вся, — діловито перебив малий, поправляючи завеликі окуляри. — Лише та, що вартує в третю зміну.
— Як твоє ім'я? — голос Беатріче став ще суворішим.
— Мауріціо. Але мені вже час тікати. Брат почне хвилюватися, він зараз якраз у гаражі...
«Мауріціо». Беатріче ледь помітно здригнулася. Це ім'я вдарило по ній, як невидимий батіг, але вона неймовірним зусиллям волі миттєво опанувала себе.
— Добре, йди, — вона ледь прочинила двері в коридор, перевіряючи шлях.
— О, ні, леді... Це не мій варіант, — малий позадкував до розчахнутого вікна. — У мене своя стежка.
— Он воно як... — я знесилено опустилася в крісло, відчуваючи, як відкочується адреналін. — То, може, поділишся своїм маршрутом?
— Він вам точно не підійде, — криво посміхнувся хлопець. — Доведеться лізти парканом і довго повзти вздовж труби.
— Якої ще труби? — насупилася Беатріче. — Тієї, що була старою каналізацією?
— Еге ж. Тільки вона вже давно висохла. Там повно щурів, — Мауріціо легко вистрибнув на підвіконня, готуючись зникнути в темряві. — Але я їх не боюся. Я їх давно підгодовую. Вони мене там навіть чекають…
Хлопець зухвало махнув на прощання і, мов привид, ковзнув за підвіконня. За мить я почула лише тихий шурхіт — він уже вправно пересувався карнизом до старого паркану, розчиняючись немов міраж.
— Оце так номер... — видихнула Беатріче, дивлячись у порожнечу вікна. Потім вона повільно обернулася, і її голос упав до ледь чутного, напруженого шепоту: — Мій дядько наказав пильно стежити за тобою. Буквально доповідати про кожен твій крок, про все, що може здатися йому «незвичним» у твоїй поведінці. Мені це не просто не подобається, Нелло. Це лякає.
— Лякає? — перепитала я, відчуваючи, як пульс знову пришвидшується.
— Саме так. З якого дива всемогутньому Дону Грімальді боятися дівчинки, яка щойно втратила матір? — вона дістала з витонченого портсигара довгу тонку сигарету. — Він до цього причетний. Я нутром це відчуваю. Запах його самовдоволення там, у капличці, був сильнішим за запах цвинтаря.
Я подивилася на неї, і від цього припущення по спині поповз крижаний холод. 
— Думаєш, це він...
— Щоб наважитися на такий крок, треба мати непохитний намір і владу, — перебила вона, підпалюючи сигарету. Клацнула запальничка, і Беатріче глибоко затягнулася. — Твій батько — його права рука, його вірний пес. Отже, це не замах сторонньої людини і не війна з іншим кланом. Це свої. Питання лише в одному: чим Джузеппе так став поперек горла моєму дядькові?
Вона випустила струмінь сизого диму у відкрите вікно, дивлячись кудись у вечірню далечінь.
— Це треба з'ясувати...
— Але як?
— Час іще є, і поки що він грає на нашу користь, — Беатріче суворо подивилася мені в очі. — Тільки благаю тебе, жодних необдуманих кроків. Не зараз.
— Маркус теж про це просить, — я витягла з кишені зібганий клапоть паперу і простягнула їй.
 — Як він взагалі наважився передати це в лігво Дона? От шалений… – розгортаючи лист прошепотіла Беатріче.
Беатріче швидко пробіглася очима по нерівних рядках. На мить вона завмерла, вдивляючись у папір, ніби вишукуючи щось приховане між словами, а потім напрочуд спокійно промовила:
— З таким хлопцем не страшно навіть померти...
— Що ти маєш на увазі? — напружилася я.
— Передати сюди послання, та ще й так зухвало підписатися власним ім'ям...
— Зухвало?
— Саме так. Якщо цей клапоть паперу потрапить не в ті руки — це смертний вирок, — її очі звузилися. — Йому, бо його ім'я красується просто тут. Тобі. Мені... Цей лист потягне нас усіх за собою в могилу. Його треба негайно спалити.
— То пали, — з тривогою видихнула я, кинувши погляд у бік холодного каміна.
Беатріче рішуче підійшла до решітки, клацнула своєю дорогою запальничкою і піднесла полум'я до куточка листа.
— Не хвилюйся, — тихо додала вона, дивлячись, як вогонь жадібно пожирає слова Маркуса. — Якщо хтось із охорони раптом відчує запах диму, хоча я в цьому дуже сумніваюсь... скажемо, що в мене здали нерви і я сиділа тут, палячи одну сигарету за іншою.
— Треба запалити свічку. В пам'ять про твою матусю. Сьогодні вона має згоріти до самого краю, — тихо промовила Беатріче, підносячи вогонь до свічки і ставлячи її на холодну мармурову полицю каміна. — Хочеш, я залишуся сьогодні в твоїй кімнаті? Розстелю собі он той диванчик.
— Так. Не хочу залишатися наодинці... — я витримала паузу, дивлячись, як боязко тремтить полум'я. — Беатріче... розповіси мені, що насправді трапилося з твоїми батьками? Ти ніколи не говорила про них.
— Розповім, люба... Мабуть, настав час тобі дізнатися правду.
Вона знову прикурила, глибоко затягнулася і вмостилася на дивані, підперши спину важкою оксамитовою подушкою. Не відриваючи погляду від мерехтливого вогника свічки, вона почала свою сповідь. Її голос звучав глухо і відсторонено:
— Мені тоді було лише сім. Одного вечора батьки отримали термінового листа від родичів з-за міста. Батько, щойно пробігши очима рядки, буквально скам'янів. Він нервово закотив рукави сорочки і різко кинув: «Маріє, швидко збирайся, ми негайно їдемо до твоєї сестри». Мама, вихопивши папір, поблідла. Вона гарячково почала збирати мої речі, заплітала мені коси дрібними тремтячими рухами і раз у раз крадькома витирала сльози. Я нічого не розуміла, але в повітрі пахло тваринним страхом.
Вона струсила попіл і стиснула щелепи.
— По дорозі, якраз на тому клятому гірському серпантині, де часто зриваються вниз лихі водії, нашу машину протаранив важкий трактор. Він чекав там на нас... Ми полетіли у прірву. Досі пам'ятаю смак власної крові та дзвін у вухах. Пам'ятаю, як знівечений батько витягнув мене з потрощеного салону і відніс якомога далі в кущі... А коли він повернувся і спробував витягнути маму... машину охопило полум'я, і пролунав оглушливий вибух.
Беатріче закрила очі, ніби знову чула цей звук.
— Я й досі часто бачу цей спалах у своїх снах. Прокидаюся від власного крику в холодному поту... Мене знайшли якісь місцеві і відвезли до лікарні. Я заніміла від жаху. Лікарі казали моєму дядькові, що через пережитий шок у мене глибока амнезія. Що я, мабуть, довго буду одужувати. Коли до мене нарешті повернулася здатність говорити, перше, що я почула — це був голос дядька, який нахилився над моїм ліжком. Його очі були крижаними, коли він спитав: «Що ти пам'ятаєш, дитино?».
Вона гірко, майже хижо всміхнулася. 
— І тоді я, семирічна дівчинка, подивилася прямо в ці очі і збрехала йому, що не пам'ятаю абсолютно нічого. І він... він помітно зітхнув із полегшенням. Що саме було в тому листі, я можу лише здогадуватися, але я чітко пам'ятаю крижаний, оцінюючий погляд дядька, коли переконала його у своїй амнезії, — Беатріче гірко посміхнулася в напівтемряві. — А пізніше, коли я вже ходила до школи, одного разу краєм вуха почула плітки прибиральниць. Вони шепотілися, що я — та сама дівчинка, чию тітку вбив сам Дон Грімальді. Заміський маєток його рідної сестри давно муляв дядькові очі, і він вимагав віддати його. Вважав, бачте, що вдові не за статусом жити в такій розкоші... 
— Який жах... — прошепотіла я. 
Мене раптом пройняв такий тваринний, пронизливий холод, що я інстинктивно натягнула на себе важке простирадло аж до підборіддя, намагаючись бодай трохи зігрітися. 
— Ти змерзла? — Беатріче стурбовано подивилася на мене, перериваючи розповідь.
— Так... мене б'є лихоманка. Усередині немов шматок льоду.
— Зараз я розпалю вогонь у каміні. 
Вона підвелася і потягнулася до полін. Коли пролунав сухий тріск і в каміні спалахнуло перше полум'я, воно відкинуло на мармурове обличчя Беатріче неспокійні, багряні відблиски. Дивлячись на цей вогонь, я мимоволі уявила покручений метал автомобіля на дні прірви і ту жахливу, пекельну смерть, яка спіткала її батьків. І раптом усе стало на свої місця: людина, яка не пошкодувала власної крові заради шматка землі, навіть оком не кліпне, щоб знищити мою матір.
Тим часом у напівтемному гаражі маєтку Антоніо вже спаковував свої інструменти у важкий металевий ящик. Його зміна нарешті добігла кінця, залишивши по собі тягар у м'язах і стійкий запах машинного масла та бензину.
— Мауріціо, де ти там? — гукнув він, ретельно витираючи змащені мазутом руки грубою ганчіркою. — Досить уже мучити той тетріс. Збирайся, йдемо додому.
— Та йду, не бурчи, — озвався малий, неохоче виринаючи з-за капота чорного седана й ховаючи гру до кишені.
— То що, ти справді не голодний? Май на увазі, ми сьогодні без нормальної вечері.
— Ні, все супер, — безтурботно знизав плечима Мауріціо. — Мені дядько Таль приніс пиріжки й гранатовий сік.
Рука Антоніо з ганчіркою раптом завмерла в повітрі.
— Гранатовий сік, кажеш? — повільно перепитав він. Його голос раптово сів, втративши старшобратську поблажливість і ставши хрипким, наче всередині пересохло.
— Ну так. А що?
Антоніо мовчав, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. Усередині все миттєво скував крижаний холод. Для малого це був просто солодкий напій, але у їхньому жорстокому світі нічого не робилося просто так. 
— Кажеш, дядько Таль тобі це передав? Власноруч? — голос Антоніо звучав надто рівно, але пальці, що стискали гайковий ключ, зрадливо побіліли.
— Так.
— Що-небудь іще казав?
— Сказав, щоб ти дорогою додому обов'язково завітав до старого Рона.
Почувши це ім'я, хлопець важко, але майже безшумно видихнув. У їхньому світі такі "запрошення" ніколи не обіцяли нічого доброго. Старий Рон... Антоніо повільно, намагаючись не видати свого хвилювання перед малим, підняв з підмасленої підлоги важку чорну шкіряну сумку.
— Залиш пиріжки тут. І сік теж, — спокійно, але з крижаним металом у голосі промовив він, кинувши короткий погляд на криваво-червону рідину в пляшці. — Сьогодні на нас чекає справжня італійська кухня.
— Супер! Давно ми не їли нічого пристойного, — пробурмотів Мауріціо, з надією дивлячись на брата і задоволено погладжуючи себе по животу.
Антоніо змусив себе тепло посміхнутися, розкуйовдивши малому волосся:
— Не скигли, малий. Завтра в мене вихідний. Сходимо у піцерію, куплю тобі найбільшу, з куркою та подвійним сиром. Обіцяю.
Коли брати вже вийшли за територію маєтку, і густі крони дерев майже сховали за собою його похмурі обриси, Антоніо нарешті порушив тишу. Він уповільнив крок і, пильно глянувши на малого, спитав:
— То ти нарешті розповіси мені, що там насправді сталося в кімнаті Нелли?
— А що там розповідати? — Мауріціо нервово знизав плечима, намагаючись здаватися безтурботним. — Вона ледь не огріла мене по голові величезною статуеткою... Мабуть, подумала, що я якийсь злодій.
— З чого б це раптом?
— Ну... як побачила мене в темних окулярах, — малий запнувся на слові «окуляри» і винувато опустив очі. Ще б пак — це ж були братові нові окуляри. Модні, дорогі, ті самі, які Антоніо довго обирав.
— Ти начепив на себе мої окуляри?! — Антоніо різко зупинився, і в його голосі пролунав уже не просто гнів, а справжній, непідробний страх. — Ти що, з глузду з'їхав? Мауріціо, це тобі не ігри в пісочниці! Ти міг наразитися на таку небезпеку, про яку навіть не підозрюєш...
— Пробач, брате... — ледь чутно пробурмотів хлопчина, штовхаючи носаком камінець на дорозі. — Я просто... хотів виглядати як Джеймс Бонд…
— Джеймс Бонд недороблений... — Антоніо важко зітхнув, потираючи перенісся пальцями. — Мауріціо, ти вже не мала дитина. Маєш думати своєю макітрою не через раз, а кожного разу, коли в голову приходять такі геніальні ідеї.
— Та нічого ж не трапилося... Не гарячкуй, — буркнув хлопчина, винувато колупаючи носаком кросівка камінець на дорозі.
— Зрозумій нарешті... — голос Антоніо пом’якшав, втративши колишню різкість. — Мені не шкода тих клятих окулярів, їх ще буде багато в нашому з тобою житті. Але ти в мене один на весь білий світ. Розумієш? Один.
Мауріціо спідлоба зиркнув на старшого брата, і в його очах майнула надія:
— То ти не будеш мене сварити за них?..
— За кого? — Антоніо різко зупинився. Його брови зсунулися до перенісся, а погляд став напруженим.
— За окуляри...
— А що з ними?
— Забув... з переляку. У Нелли в кімнаті...
— Ото халепа... — видихнув Антоніо так, ніби йому раптом забракло повітря. З глухим стукотом його важка шкіряна сумка впала на землю, піднявши хмарку сірого пилу.
— Вони цілі... — зовсім тихо пробурмотів малий, опустивши очі.
— Та краще б вони розтрощилися на друзки!
— Чого? — щиро здивувався Мауріціо.
Антоніо повільно нахилився, підняв сумку, закинув її на плече і, до білу стиснувши кулаки, процідив крізь зуби:
— Щоб я тебе ще колись про щось попросив... Та краще я сам полізу тими клятими трубами!
— А щурів не забоїшся? — несміливо спробував пожартувати малий.
Антоніо зиркнув на нього таким холодним поглядом, від якого в Мауріціо миттєво зникло бажання сміятися.
— Якщо Нелла не знайде і не сховає ті окуляри, малий... то годуватимемо ми цих щурів собою. — Він на мить замовк, вдивляючись у темні обриси маєтку вдалині. — Хоча ні. У нашому світі такими, як ми, годують риб у морі…
Назустріч їм повільно сунула машина. Вона виїхала з території гаража Дона Джузеппе Тіральйо, виблискуючи у вечірніх сутінках новеньким лаком. Порівнявшись із хлопцями, автомобіль загальмував, глухо заскрипівши шинами по бруківці. Тоноване скло плавно поповзло вниз, і з вікна висунулася самовдоволена фізіономія Петруччо.
— Чого так? Чого пішки? — з насмішкою кинув він, спираючись ліктем на дверцята.
— Ще не заробив на колеса, — сухо, без жодної емоції відповів Антоніо. — А ти чого ще тут? Хіба не запізнюєшся?
— Я ніколи не спізнююсь. Справи, — Петруччо багатозначно хмикнув, насолоджуючись власною значущістю.
— Вітаю з покупкою. Де ставитимеш свою лялю?
— У головному гаражі, де ж іще! Дядько Таль уже дав розпорядження, — він самовдоволено поплескав рукою по шкіряному керму. — То ти вже вільний?
— Так. Треба вдома цьому телепню допомогти з уроками, — Антоніо кивнув на малого, намагаючись закінчити розмову якомога швидше.
Петруччо зухвалим жестом відсалютував хлопцям і демонстративно підняв скло, відгороджуючись від них у своєму дорогому світі. Машина рвонула з місця, залишивши по собі хмару сизого вихлопного диму.
— Ну і придурок цей Петруччо, — гидливо промовив малий, показово плюнувши на запорошену землю.
— Так, виродок. Дурний як корок... — крізь зуби процідив Антоніо, проводжаючи авто важким поглядом. 
Вони звернули на потрібну вулицю, залишаючи за спиною гуркіт моторів і липку тривогу. Попереду вже виднілася тьмяна вивіска, що мерехтіла в пітьмі. Вони наближалися до маленької кав'ярні Старого Рона.
— Ось і прийшли, — Антоніо міцніше перехопив сумку і змусив себе подивитися на брата. — Зараз повечеряємо.
Щойно вони переступили поріг знайомої кав'ярні, як густий, запаморочливий аромат гарячої їжі вдарив у ніс. Зголоднілий організм миттєво збунтувався, запускаючи всі процеси травлення і нагадуючи, що з самого ранку в них не було й крихти в роті.
— Я такий голодний, що з'їв би навіть слона, — тихо вимовив Антоніо, потираючи живіт і пильно шукаючи очима вільний столик якомога далі від вхідних дверей.
— Треба було з'їсти ті пиріжки. Тоді б наші шлунки зараз не витанцьовували танго з кишками, — буркнув у відповідь Мауріціо.
— У нас є правило, малий: ніколи не їсти сторонню їжу, — жорстко відрізав Антоніо.
— Знаю. Бо це може закінчитися цвинтарем...
— Або шпиталем, — похмуро додав старший брат.
За барною стійкою поралася дівчина на ім'я Стелла. Вона нещодавно приїхала до містечка як туристка, але їй так тут сподобалося, що вона вирішила залишитися на деякий час. Мауріціо чудово знав, що ця дівчина неабияк подобається його братові. Саме тому вони й заходили сюди щоразу, прикриваючись зручним приводом: нібито побалувати малого піцою, а насправді — щоб Антоніо міг насолодитися кавою, приготованою з рук Стелли.
— Доброго вечора, — важко видихнув Антоніо, вмощуючись на високому барному стільці навпроти Стелли. Його похмурий погляд звично, мов сканер, пройшовся по приміщенню. — Бачу, зал сьогодні забитий під зав'язку. Наче сюди завітала якась кінозірка з Америки.
Стелла м'яко посміхнулася, протираючи й без того ідеальну стійку:
— Майже вгадав. Тільки не з Америки, а з Англії.
— Що ще за цабе? — Антоніо іронічно підняв брову.
— Футболіст.
— Що? Футболіст? — хлопець щиро здивувався, на мить забувши про свою постійну тривогу. — Якого дідька йому тут треба?
— Кажуть, збиратиме команду з місцевої малечі, — пояснила дівчина, плавно ставлячи перед ним гарячу чашку, з якої здіймався густий, заспокійливий аромат кави. Потім вона перевела погляд на хлопчину: — Мауріціо, тобі як завжди?
— Ні! Сьогодні старший брат пригощає подвійною порцією! — задоволено выгукнув малий, гордо випнувши груди. — А що там за плітки про цю команду?
— Це не плітки, — Стелла грайливо підморгнула йому. — Завтра збирають усіх охочих. Будуть перевіряти спритність і талант... звісно, якщо він є.
— Отакої! — Мауріціо захоплено примружився і з надією смикнув брата за рукав. — То сходимо завтра?
Антоніо на мить замислився, пильно вдивляючись у темну поверхню своєї кави.
— А чому б і ні... — повільно, з ледь помітною надією в голосі промовив він. — Може, хоч раз пощастить, і ти нарешті перестанеш тинятися вулицями без діла.
— Коли це я тинявся без діла?! — щиро обурився хлопчина, невдоволено підстрибнувши на стільці.
— Не кип'ятись! Підемо, — примирливо видихнув Антоніо. — Поки готується піца, я сходжу до вбиральні. Стелло, будь ласка, наглядай одним оком за цим в'юном у кросівках. Не хотілося б шукати його по всій кав'ярні, аж поки вечеря остаточно не охолоне.
— Не хвилюйся, я займу його дуже відповідальною справою! — тепло посміхнулася дівчина й змовницьки глянула в бік малого.
— Якою ще справою? — підозріло насупився Мауріціо. — Я прийшов сюди набити живіт по саме горло, а не працювати...
— Не бурчи, тобі точно сподобається. Треба підрахувати мої чайові за сьогодні! — Стелла поставила перед ним глибоку керамічну миску, повну дрібних монет.
— Три відсотки комісії за гарно зроблену роботу! — хитро всміхнувся хлопчина, миттєво забувши про втому, і жадібно потягнувся рученятами до металевого скарбу. Але, зазирнувши всередину, розчаровано протягнув: — А чого тут тільки мідяки? Де справжні гроші?
— Справжніх грошей тут не заробиш, — підморгнувши малому, промовила Стелла.
Тим часом Антоніо, вийшовши з вбиральні, пильним поглядом просканував зал і спритно ковзнув у темний коридор, що вів до потаємної кімнати. Навіть персонал не наважувався туди потикатися, чудово знаючи: за таку цікавість можна поплатитися не лише робочим місцем, а й чимось набагато серйознішим. Важко навалившись на залізні двері й протиснувшись у вузький отвір, хлопець розчинився в суцільній темряві, безшумно зачинивши їх за собою.
— Агов... дядьку Роне...
У густій, задушливій пітьмі раптом спалахнув кволий вогник бензинової запальнички, вихопивши з мороку зморшкувате обличчя.
— Я чекав на тебе, хлопче. Радий, що ти цілий, — пролунав хрипкий голос Старого Рона. 
Антоніо ніколи не називав його так поза очі — він надто поважав цю людину.
— А що могло статися сьогодні, окрім похорону? — обережно запитав хлопець.
— Багато чого... — Рон глибоко затягнувся, і червоний вогник сигарети зловісно освітив його профіль. — Часи зараз украй напружені й небезпечні. Чув про Англійця?
— Так, чув.
— Сідай поруч. Маємо дещо обговорити.
По спині Антоніо пробіг холодок. Він знав: якщо Старий Рон пропонує сісти, отже, справи геть серйозні.
— Твоєму малому треба їхати звідси, — безапеляційно заявив старий. — Англія якраз підійде. Його кандидатуру на відборі офіційно відхилять, так треба для відводу очей. Але мої хлопці вже наступного дня повезуть його звідси геть. Англієць пробуде тут цей тиждень, а коли настане час, ми забезпечимо коридор. Твій малий житиме під іншим ім'ям, деталі дізнаєшся згодом. А зараз... пильнуй там в обоє очей. Хтозна, чим усе це ще може скінчитися для... — Рон на мить замовк, ніби вслухаючись у мертву тишу навколо, і глухо додав: — Тобі вже час іти. Тепер твій вихід, хлопче... Тільки не підведи.
                                         Далі буде...