Дочка мафіозі.

“Добре поміркуй, поки є час… Ти встигнеш це зробити, в будь якому разі…”
Я стояла на самому краю скелі стискаючи в руках урну з прахом.
Розвіяла його за вітром, виконуючи останню волю…
Раптом прогуркотів мотор спортивного байка, наче грім серед ясного неба. Я озирнулась. Крізь марево заплаканих очей побачила постать хлопця, який паркувався біля величезного каменя. Щось було до болю знайоме в його силуеті… Хлопець сів біля свого байка на пожовклу траву не знімаючи шолому. На його руках були точнісенько такі рукавички, один в один як ті, що я подарувала своєму коханому, за день до його загибелі. Моє серце йокнуло, неначе я побачила привід. “Таких рукавиць не було навіть у Старого Стефано, в його маленькій лавці, яка славилась своїми рідкісними товарами”. Я замовила їх Дону Маттіо, щоб подарувати тому, для кого моє серце билось вистукуючи чисті ноти кохання. Це були особливі рукавиці, ті самі, в яких гонщики красувались тільки на офіційних перегонах.
Ну що, настав час знайомства. Моє ім'я Нелла. Я дочка місцевого мафіозі, Дона Джузеппе Тіральйо. І це не основна моя проблема з якою мені доводилося нелегко по життю.
Ви міркуєте, як так можна казати, маючи все, чого забажаєш? І це є ознакою, що ви зовсім нічого не розумієте, лише бачите верхівку айсберга. То я вам розповім усе, про що ви навіть не здогадувалися. Отже слухайте.
Я народилася у маленькому містечку під назвою Бадолато. Це мальовничий куточок південної Італії, що завмер на самій вершині пагорба, невтомно вдивляючись у бескраю синь Іонічного моря.
Там, серед вузьких покручених вуличок, де сонце нещадно випалює фарбу на дверях старих будинків, і почалася історія моєї родини. У Бадолато кожен камень пам’ятає мого батька ще звичайним юнаком. Тоді Джузеппе Тіральйо не мав нічого, окрім старого рибальського човна, мозолистих рук і серця, що не знало страху. Він був частиною цього міста, такого ж гордого, бідного та пошарпаного життям, як і тисячі інших рибалок Калабрії.
Ніхто й подумати не міг, що одного дня звичайна поїздка в бухту назавжди змінить колір нашої крові – з солоної морської води на холодну сталь і золото.
Того дня море в Бухті Бадолато було неспокійним, наче передчувало кров. Джузеппе, звичайний хлопець, з мозолистими руками, що пахли сіллю та сітями, міцно тримав кермо свого старого човна. Поруч сидів дехто, людина, чий костюм коштував більше, ніж весь рибальський арсенал у нашому містечку. Коли з-за скель вилетів інший катер і пролунали перші постріли, Джузеппе не питав, що в вантажі. Він просто бачив очі людини, яку мав доправити до берега.
Він закрив гостя своїм тілом, куля пройшла по дотичній, залишивши шрам не тільки на плечі, а й на всій його подальшій долі. В той момент, бідний рибалка помер в бухті. На берег зійшов чоловік, якому в подальшому належитеме вся Калабрія.
Єдине що мій батько запам’ятав тоді, поки не знепритомнів, слова того чолов’яги “ Не гоже такому сміливцю залишатися неодруженим”.
Коли він лежав у лікарні, до нього завітала чарівна дівчина. Її темні очі назавжди залишилися в його серці і думках. Це була моя мама – Франческа. Вона працювала у цьому шпиталю медсестрою. Невдовзі, мій батько одружився з самою вродливою жінкою з Бадолато. Весілля було гучним, адже його влаштував сам Дон Сальваторе Грімальді, в знак подяки за порятунок.
Там, серед вузьких покручених вуличок, де сонце нещадно випалює фарбу на дверях старих будинків, і почалася історія моєї родини. У Бадолато кожен камень пам’ятає мого батька ще звичайним юнаком. Тоді Джузеппе Тіральйо не мав нічого, окрім старого рибальського човна, мозолистих рук і серця, що не знало страху. Він був частиною цього міста, такого ж гордого, бідного та пошарпаного життям, як і тисячі інших рибалок Калабрії.
Ніхто й подумати не міг, що одного дня звичайна поїздка в бухту назавжди змінить колір нашої крові – з солоної морської води на холодну сталь і золото.
Того дня море в Бухті Бадолато було неспокійним, наче передчувало кров. Джузеппе, звичайний хлопець, з мозолистими руками, що пахли сіллю та сітями, міцно тримав кермо свого старого човна. Поруч сидів дехто, людина, чий костюм коштував більше, ніж весь рибальський арсенал у нашому містечку. Коли з-за скель вилетів інший катер і пролунали перші постріли, Джузеппе не питав, що в вантажі. Він просто бачив очі людини, яку мав доправити до берега.
Він закрив гостя своїм тілом, куля пройшла по дотичній, залишивши шрам не тільки на плечі, а й на всій його подальшій долі. В той момент, бідний рибалка помер в бухті. На берег зійшов чоловік, якому в подальшому належитеме вся Калабрія.
Єдине що мій батько запам’ятав тоді, поки не знепритомнів, слова того чолов’яги “ Не гоже такому сміливцю залишатися неодруженим”.
Коли він лежав у лікарні, до нього завітала чарівна дівчина. Її темні очі назавжди залишилися в його серці і думках. Це була моя мама – Франческа. Вона працювала у цьому шпиталю медсестрою. Невдовзі, мій батько одружився з самою вродливою жінкою з Бадолато. Весілля було гучним, адже його влаштував сам Дон Сальваторе Грімальді, в знак подяки за порятунок.
Того ж року, народилася я. Батько назвав мене Антонеллою, в пам’ять своєї бабусі, яка ростила його сама, бо його батьки загинули під час землетрусу. Отже вона йому була замість батьків.
Скільки себе пам’ятаю, мама завжди кликала мене просто Неллою.
На весіллі, Дон Сальваторе подарував подружжю дорогий подарунок – власний дім у великому місті, про яке вони навіть і не мріяли. Це був розкішний маєток у Реджо-ді-Калабрія. Місто, що сяяло вздовж узбережжя, здавалося моїй матері казкою, а батькові новою територією, яку належало підкорити. Але дарунки мафії ніколи не бувають безкоштовними. Разом із ключами від будинку, батько отримав нову посаду: тепер він наглядав не за сітями, а за людьми Дона Сальваторе.
Моє дитинство минуло серед мармурових підлог, високих парканів і запаху квітучих лимонів, що росли у нашому саду. Я пам’ятаю, як матуся стояла біля вікна, вдивляючись у бік далекого Бадолато. У її очах часто ховався сум.
Вона отримала чоловіка-героя, багатство і статус, але разом із тим – постійний страх, який оселився в нашому домі разом із першими охоронцями біля воріт.
Я була маленькою принцесою цього закритого світу. Батько обожнював мене. Кожного вечора, повертаючись додому, а часто занадто пізно, він приносив мені подарунки: дорогі ляльки, шовкові стрічки, ласощі. Але я пам’ятаю один вечір, який назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Мені було сім. Я вибігла на зустріч батькові, але зупинилася, побачивши на його білосніжній сорочці червону пляму. 
– Тату, ти поранився? – запитала я, тягнучись до нього рученятами.
Батько на мить застиг. Його погляд , зазвичай теплий і лагідний, став холодним, як сталь ножа. Він швидко накинув піджак, приховуючи пляму, і знову посміхнувся:
– Ні, квіточко. Це просто гранатовий сік. Дон Сальваторе пригощав мене на вечері.
Йшли роки. До звичайної школи я не ходила. Моїми вчителями були двоє наставників, старих як саме життя. Кожного разу, коли я бешкетувала на уроках, вони пошепки казали мені:
– Якщо будете пустувати, маленька леді, ми почнемо урок спочатку.
І вони справді починали. А вчитель читання часто мрійливо дивився у вікно і тихесенько шепотів:
– Колись, дівчинко, ти випурхнеш із цього гніздечка і полетиш за своєю мрією. Тільки про це – нікому…
Я заплющувала очі й уявляла, як лечу, мов пташка, у далекі-далекі землі.
Так минули роки. Моїх старих вчителів вже упоїла рідна земля, і на зміну їм прийшла жінка, яка дала мені шанс побачити справжне життя – те, про яке я раніше лише чула з екрана телевізора.
Ми потайки пробиралися вздовж нескінченних коридорів, про існування яких я раніше навіть не здогадувалася. На той час мені вже виповнилося сімнадцять.
Беатріче, була зовсім не схожа на моїх попередніх наставників. Від неї пахло не старими книгами, а зухвалими парфумами та свободою. Саме вона показала мені двері, приховані за важким гобеленом у бібліотеці. 
– Життя не чекатиме, поки твій батько дозволить тобі дихати, Нелло, – шепотіла вона, стискаючи мою руку.
Ми вислизали з дому, коли сонце вже сідало за горизонт, залишаючи після себе криваво - червоний слід на небі. Беатріче знала кожну шпаринку в нашому районі. Ми проходили повз галасливі таверни, де чоловіки пили граппу, повз закохані пари, що ховалися в тінях оливкових дерев. Моє серце калатало так сильно, що здавалося, його було чути на всю вулицю.
Але одного вечора вона приготувала для мене дещо особливе.
– Сьогодні в порту “ Clandestino” – коротко кинула вона, даючи мені просту чорну куртку, щоб приховати мою дорогу сукню. – нічні перегони.
Це були підпільні мотоперегони. Те саме “дійство”, де не було правил, а лише швидкість і рев моторів, що відгукувався в самих легенях. Натовп кричав, пахло бензином і перегрітою гумою.Саме там, серед цього хаосу, я вперше побачила його.
Він стояв біля свого чорного байка, спершись на сидіння. Маркус. Його погляд був зухвалим, а посмішка – такою, від якої моє виховане, “правильне” життя розлетілося на друзки. Тієї ночі я вперше зрозуміла, що означає жити по-справжньому. І тієї ночі я вперше збрехала батькові, не відчуваючи жодного жалю, що лягаю спати раніше, бо завтра в мене екзамен.
Натовп шалено тиснув, кожен намагався бути якомога блище до своїх фаворитів. Я ледь трималася на ногах. І ось, коли вкотре хтось штовхнув мене у плече, я ледь не впала прямо на байк хлопця. 
– Чорт, натовп збожеволів… Перепрошую, – видихнула я, намагаючись відновити рівновагу. 
Він поглянув на мене і, зухвало посміхаючись, промовив:
– Я Маркус. А тебе як звати, красуне?
Від такої відвертої поведінки юнака я почервоніла, наче стиглий томат під палаючим італійським сонцем.
– Нелла, – ледь чутно відповіла я.
– Що ж, Нелло… Будеш сьогодні вболівати за мене? – він підморгнув мені, одягаючи шолом, і в цьому жесті було стільки впевненості, що в мене перехопило подих.
Пролунав постріл старту. Байки взревіли, наче стадо шалених биків на пасовищі. В повітрі повис густий туман із сизого диму та запаху паленої гуми. 
Я стояла нерухомо, затиснута натовпом, але думками була вже там, на трасі. Маркус зник у цьому тумані першим, залишивши по собі лише відлуння зухвалої впевненості. Кожен нерв в моєму тілі напружився. Я не кричала, як інші дівчата навколо, не махала руками. Я просто дивилася туди, де вогні задніх ліхтарів зливалися в одну вогняну лінію.
Беатріче щось казала мені на вухо, намагаючи перекрити шум, але я її не чула. У моїй голові крутилося лише одне: “Хто він? І чому дивиться на мене так, ніби знає всі мої таємниці?”
Перегони закінчились так само раптово, як і почалися. Коли Маркус повернувся до стартової лінії переможцем, звісно – він навіть не подивився на кубок. Його погляд знову шукав мене. Він повільно підїхав до того місця, де я стояла, заглушив мотор і відкинув скло шолома.
– Твоя посмішка справді приносить удачу, – його голос звучав хрипко через адреналін. – Я ледь не злетів на повороті, але згадав твої очі й вирішив, що маю повернутися, щоб дізнатися про тебе трохи більше.
Я випрямила спину, намагаючись повернути собі ту холодну стриманість, якої мене вчили старі вчителі в маєтку.
– Можливо, удача тут ні до чого, Маркус. Можливо ти просто занадто самовпевнений, – відповіла я, ледь помітно піднявши підборіддя.
Він розсміявся. Це був щирий, відкритий сміх людини, яка ніколи не знала золотих кліток і збройної охорони за дверима.
– Самовпевнена тут ти, леді! Навіть не запитала, чи я цілий.
– Я бачу, що ти цілий, – відрізала я, відчуваючи, як Беатріче вже тягне мене за рукав у бік темних провулків.
– Нам час. Прощавай.
– Не”прощавай”, а до зустрічі, Нелла! – крикнув він мені у спину. – Я знайду тебе, навіть якщо ти живеш на самому дні моря!
Я не озирнулася. Але моє серце вперше збилося з ритму.
– А як же, знайде він, – буркнула Беатріче, тягнучи мене за руку. – Мій дядько його розірве на шматки, ще до того як він наблизиться до твого маєтку. 
Вона раптом зупинилася і дивлячись мені в очі коротко промовила:
– Не раджу.
У її погляді промайнуло холодне попередження, яке водночас зливалося в тихій біль пережитого. В той вечір, вона мені розповіла дуже сумну історію її життя. Історію, яка закарбовується в глибини особистого. Колись давно, вона була закохана в простого, “ бідного, як церковна миша”, так казав про нього її дядько Дон Сальваторе. 
Вони потайки зустрічались, в бухті. Скелі були їх захистом і притулком. Єдине місто, де “очі” дядька не могли їх побачити. Але одного разу, випадково, вони зустрілися в книгарні. У Беатріче не було сил відірвати погляд від коханого. Того разу, вона затрималася серед книжкових полиць довше, ніж зазвичай. Звісно, вони не обмінялися жодним словом, але цього виявилося досить для “очей” її дядька. Наступного дня, тіло хлопця знайшли біля скелі Монте-Сант-Елія, балконом над морем, як її називали місцеві. 
– Тоді моє звичне життя змінилося назавжди. Бунтарський дух поступово став моєю потребою… – тихо закінчила вона.
Беатріче стояла навпроти відкритого балкона. У світлі повного місяця її силует здавався димним привидом. Руки тремтіли, вона нервово палила довгі, тонкі цигарки одну за одною. Попіл падав на підлогу вслід за її важкими спогадами. А по моїх щоках котилися сльози…
– Мені шкода, що я змусила ятрити цей біль, – тихо промовила я, боячись навіть ворухнутися, щоб не заридати вголос.
– А я вже не можу плакати… Тієї ночі я виплакали всі свої сльози.
Вона повернулася до мене, і закусивши нижню губу, наче стримуючи черговий напад болю, тихо промовила:
– Якщо ти хочеш, щоб він залишився живим… Навіть не дивися в його бік. Мій дядько ще живий, а отже, його “очі” повсюди. І методи, якими він прибирає неугодних, залишилися такими ж жорстокими, як і десять років тому.
На ранок я прокинулася виснаженою від нічних кошмарів. Марилося тіло хлопця, скинутого зі скелі, і “очі” Дона Сальваторе, що шпигували за мною з кожного закутка.
За сніданком я була мовчазною і сповненою лихого передчуття.
– Що с тобою сьогодні, моя квіточко? – погляд батька був зацікавлено-тривожним. – Ти часом не захворіла?
– Ні, тату… Просто дурний сон побачила…
– Поділишся?
І я розповіла йому – так, наче мені це наснилося, – про ту саму пляму від гранатового соку на його сорочці. Батько на мить завмер, ймовірно, пригадуючи той день. Його обличчя стало кам’яним, наче скеля, але він швидко опанував себе.
– Пам’ятаю… – тихо прошепотів він. – Того вечора я справді незграбно заплямував сорочку соком…
Тільки зараз я зрозуміла, що то був зовсім не сік. Я боялася підняти очі на батька. Вперше мені було страшно побачити й навіть усвідомити його причетність до брудних справ Дона Сальваторе.
Щоб припинити цю розмову, я поклала серветку на край столу і тихо промовила:
– Мені вже час готуватися до уроків. Дякую тату…
Цього разу я не підійшла, щоб поцілувати його – просто не змогла змусити себе наблизитися.
Того ж ранку, поки Беатріче йшла до моєї кімнати, батько викликав її до себе.
– Беатріче, підійди, – його погляд був стримано-спокійним, але тон голосу видавав приховане занепокоєння. – Я хочу, щоб ти пильніше придивлялася до моєї доньки. Гаразд? Вона чимось тривожиться.
– Гаразд, – кивнула Беатріче. – Але дівчата в її віці часто такі. Гормональні перепади, настрій псується без видимих причин.
– І все ж… Не хочу, щоб за нею шпигували ці телепні з охорони…
– Я пильнуватиму.
– І ще… – Джузеппе трішки замислився. – Ти можеш оселитися в маєтку, щоб бути поруч з моєю квіточкою?
– Звісно. Але мені потрібно взяти дещо з моїх речей.
– Можеш скористатися моїм авто.
– Дякую, але всі мої речі вмістяться в одну валізу.
Джузеппе подивився на Беатріче холодним поглядом:
– Водій допоможе навіть із валізою.
Цей погляд видав усі справжні наміри Джузеппе.
Я зрозуміла, тепер ми з Неллою були під його ковпаком.
Коли Беатріче зачинила за собою двері кабінета Джузеппе, вона краєм вуха почула коротке: “ Пильнуйте за ними обома”.
Вже в кімнаті Нелли, намагаючись опанувати власні думки, Беатріче схилилася до мого вуха і тихо промовила:
– Наше вільне життя скінчилося. Твій батько наказав мені оселитися в цьому маєтку… Благаю тебе, не роби поки що ніяких дурниць. Нам потрібен час. Нехай “цуцики” твого батька заспокояться і втратять пильність.
Минали дні – тягучі й нестерпно тихі. Ми з Беатріче вдало грали ролі слухняних домочадців. Гуляли лише парком нашого величезного саду, малювали на свіжому повітрі й читали запоєм класику. Здавалося, все йшло добре, і хотілося вірити, що ми приспали пильність тих, хто стежив за нами. Батько інколи спостерігав за нами зі свого балкона.
– Щось не подобається мені ця ідилія. Занадто тихо… – Лоренцо, права рука батька, випустив хмару диму.
 – Накажи хлопцям попустити поводдя. Треба дещо перевірити, – промовив Джузеппе дивлячись у сад.
  І ось ми почали помічати, що пильність людей мого батька наче зникла. 
– Беатріче… Батько наче вгамувався, – прошепотіла я, гортаючи сторінку книги.
– Не ведись на це. Це пастка. Граємо далі, – ледь чутно відказала Беатріче, не підводячи очей від мольберта.
Життя в маєтку поступово перетворилося на гру кота та миші. Ми ховали свої справжні наміри глибоко всередині, якомога далі від пильних очей батькової варти. Це могло тривати нескінченно, адже той, хто хоче зберегти голову на плечах, дбає про свою справу наполегливо. І ось одного вечора Беатріче, вдягнувшись у все темне, востаннє глянула в дзеркало і твердо промовила:
– Сьогодні наша в’язниця закінчується.
– Що? – моє серце пропустило удар.
– Я йду до нього. Але благаю:ніяких дурниць… Сьогодні ти залишаєшся тут. Я про все подбаю, просто довірся мені.
Прослизнути повз вартових Беатріче було зовсім не важко. Вона спритно оминала всі перепони, проходячи повз охорону, яка за десять років навіть не припускала, що таке можливо.
– Дрімайте, дурні… Настане час, коли ваші голови полетять, як пух із кульбаби. Це вам за мого коханого…
Ось і лишився позаду маєток із його холодною душею та життям без свободи. 
Місто не спало – його життя тільки-но починало вирувати на повну.
Повсюди чулася музика, що м’яко лилася з відчинених вікон кафе…
Дух романтики літав у повітрі, перемішуючись із просоленим морським бризом. Беатріче зараз була тим самим ангелом для закоханих, якого їй колись бракувало, коли вона ще була жива душею.
Ось і те саме місце, де збиралися байкери. Відкрите кафе, просторий, нехитрий стиль – саме те, що потрібно цій невибагливій публіці. Беатріче окинула поглядом хлопців, які щось гаряче обговорювали, крутячи гайки.
– Ні, Маркусе, так справи не роблять… Ти сам не знаєш, де її шукати. Можливо, вона одна з тих туристок, що сьогодні тут, а завтра – богзна-де…
– Ось ти де, хлопче… – прошепотіла Беатріче. – Маркусе! – гукнула вона, змахнувши рукою.
Маркус озирнувся і помітив темну постать молодої жінки.
– Йди-но-сюди, – покликала вона.
– Ого! Тебе вже шукають шанувальниці! – приснув сміхом хтось із натовпу.
– Заткніть пельку, шмаркачі. Вона вам в матері годиться, – відрізав Маркус.
Він кинув на сидіння свого байка замурзаний рушник і пішов у бік жінки.
– Доброго вечора. Ми знайомі? – ввічливо запитав хлопець.
Беатріче мило посміхнулася, роздивляючись забруднене мазутом обличча юнака. В її очах промайнув сум: він був так само сповнений життя, як і той, кого вона колись втратила.
– Вітання вам від Нелли, юначе!
– Від Нелли? – перепитав він, і його голос став несподівано серйозним. – Де вона? Хто ви така?
– Я та, хто знає, як це жити в клітці, Маркусе. Нелла не просто дівчина з вулиці. Вона… донька Джузеппе Тіральйо.
Маркус насупився, але не відвів погляду. В його очах читався виклик, а не страх.
– Мені байдуже, чия вона донька. Я знайду її.
– Знайдеш, – посміхнулася жінка. – Але не сьогодні. І не в тому маєтку. Я тут щоб ви обидва не наробили дурниць, як я раніше. Ходімо за той столик.
Вони сиділи за столиком ще довго. Беатріче розповіла йому все, що трапилося з нею в юності, і те, як вона поклялася помститися за смерть свого коханого. 
– Тепер ти знаєш усе, – тихо промовила Беатріче. – Не варто недооцінювати людей Дона Сальваторе та батька Нелли. 
– То що ви пропонуєте?
– Час хлопче – це ваша запорука, щоб переграти саму долю. Ваші побачення мають бути ретельно замасковані. Але як?.. Я не збагну… Її не повинні впізнати люди Джузеппе.
– Ну не сховати ж її обличчя під вуаллю… Зараз не ті часи…
– А це ідея! – очі Беатріче спалахнули. – Під шоломом її ніхто не впізнає.
Того ж вечора Беатріче поверталася в маєток окриленою. Вона вже не помічала того давлючого тихого болю, що сидів у її серці, мов холодна отрута.
У кімнаті її чекала Нелла – зацікавлена й водночас стривожена.
– Ну що? Ти знайшла його? – затамувавши подих, прошепотіла дівчина.
– Так. І в нас є план. Він тобі сподобається, моя дівчинко, – обіймаючи її, прошепотіла Беатріче.
    Наступного дня Маркус вже шукав шолом у крамниці Маттіо.
– Доне Маттіо! – вигукнув юнак. – Ви вже на ногах?
– Який я тобі Дон?! – посміхаючись, відповів чоловік, якого поважала не лише байкерська братія, а й уся округа за його добре серце.
– Той, що може мені допомогти.
– Кажи що треба, синку. Я дістану з дна океану все, що забажаєш. Навіть у старого Стефано такого не знайдеш! 
– Знаю, Доне Маттіо. Потрібен шолом із темним візором.
– Тобі?
– Ні. Моїй дівчині.
– У мого хлопчика з’явилася дівчина?! Хвала небесам! То як її звати?
– Нелла.
– Вона не тутешня? Туристка?
– Ні, Доне Маттіо. Вона не туристка.
– Тоді підберу.
І Дон Маттіо пішов шукати шолом у підсобку. Вже за кілька хвилин він повернувся, сяючи наче зірка.
– Ось, тримай! Навіть не наважився виставляти його на показ. Наче знав, що тобі знадобиться.
Шолом був виготовлений з легкого, але неймовірно міцного карбону.
Його поверхня не була просто чорною: вона мала глибокий матовий відтінок нічного неба над Калабрією, що виблискував, наче посипаний зірковим пилом. Але найголовнішим був візор – темний, як бездонна ніч у бухті Бадолато.
– Це… це неймовірно, Доне Маттіо… – прошепотів Маркус, торкаючись прохолодої поверхні шолома. – Вона… вона буде вражена…
    День тягнувся довго, мов нескінченна стежка у безкраїх долинах великої Італії.
– То що, ти цього вечора зустрінешся з тією красунею? – запитав Маркуса його друг Франческо.
– Так, – коротко відповів той.
– І це все, що ти мені скажеш?
– А що ти хотів почути?
– Ну… не знаю… Як ти хвилюєшся, не спиш ночами і всю цю дурню, що трапляється із закоханими!
– Я навіть боюся думати про це, аби не зірвалося наше побачення…
– А що таке? Батьки не відпустять?
– Батьки… – Маркус заплющив очі, наче стримуючи раптовий біль. – Усе набагато складніше.
– То розповіси своєму кращому другу?
Франческо уважно подивився на Маркуса, не припиняючи крутити гайки свого байка.
– Не хочу тебе втягувати в це…
– Не хочеш, бо не довіряєш мені?
– Ні, не тому. Бо це небезпечно.
– Настільки небезпечно, що аж до смерті?
– Аж до смерті…
Тоді ти просто зобов’язаний мені все розповісти! – вигукнув Франческо. – не можу ж я покинути свого друзяку помирати на самоті. Піду за компанію!
І Маркус розповів йому все, що знав сам.
– Старий, та це ж супер! – очі Франческа запалали. – Давно я так не розганяв кров у жилах!
Ось і довгоочікуваний вечір. Сонце вже клонилося до обрію, наче величезний сир за полицю. З моря дув легкий вітер, мабуть, наганяючи мінливу погоду. Але наших втікачок це не зупиняло, адже для того, хто прагне великих змін у житті, зустрічний вітер завжди стає попутним.
Беатріче та Нелла пробиралися знайомими стежками до свободи. 
Їхня легка хода, наче в пантер на полюванні, була вивіреною й зухвалою. Нарешті позаду залишився мовчазний і темний маєток. Перед дівчатами розкинулося безкрає небо і простір омріяної волі.
На околиці стояли два байки. Це були Маркус і Франческо.
– Чому їх двоє? – здивовано запитала Нелла.
– Не знаю. Але ж і нас двоє! – відказала Беатріче.
Один із хлопців змахнув рукою:
– Нелло!
– Це Маркус! – прошепотіла дівчина, ледь стримуючись, щоб не кинутися бігцем.
– Не стій на місці, як вкопана! Біжи назустріч своїй долі! – підштовхнула її подруга.
– А як же ти?
– Я із тобою. За компанію! – посміхнулася Беатріче.
Маркус простягнув мені шолом:
– Привіт красуне! Тепер він твій.
Ми мчали крутими, покрученими дорогами на зустріч рожевому обрію. Вітер грався з моїм волоссям, наче кіт з іграшкою. Я вперше відчула, що таке справжня свобода. Свобода руху, свобода думок, свобода мрій…
Підімною ревів залізний звір, а попереду розгортався світ, який раніше я бачила крізь грати високого паркану. Тепер я сама була частиною цього простору, частиною цієї нестримної швидкості.
Ми зупинилися біля самого краю скелі, яку називали “балконом над морем”. Я не могла відірвати погляду від простору, що увірвався в моє життя так зухвало і водночас велично.
– Це місце, де розвіюють прах усіх байкерів, – промовив Франческо, дивлячись у темну безодню внизу.
– Як сумно це чути… – прошепотіла я.
– Ні. Це свобода… Свобода в її кінцевій зупинці, – додав Маркус. Він підійшов ближче, і його голос став тихішим. – Якщо я колись спочину, то хочу, щоб мій прах розвіяли саме тут. Але це буде не скоро! – раптом посміхнувся хлопець, і в його очах заграли зухвалі іскорки. – Дуже не скоро!
Я з полегшенням зітхнула:
– Тоді добре…
– Не лякайся мала! Маркус міцний горішок, – вигукнув Франческо.
– Нам вже час, – дивлячись на мене, з легким сумом, але твердо промовила Беатріче.
Ці слова пролунали як вирок. Я подивилася на Маркуса. Його обличча в нічному світлі здавалося витесаним із того самого каменю, що й ця скеля. Ми щойно знайшли одне одного в цьому безмежному просторі, і ось знову мали розійтися по різних світах. 
– Не сумуй, красуне, – його погляд, красномовніший за тисячи слів, розповів мені все, що він хотів сказати. – А завтра я навчу тебе міцно тримати кермо цього залізного звіра…
– Тоді по конях! – приснув сміхом Франческо. – Бо мій кінь уже б’є копитом!
 Назад ми їхали вже не так швидко – мабуть, Маркус, як і я, хотів розтягнути цю мить якомога довше. Я притиснулася до його спини, вдихаючи аромат поту, перемішаний з одеколоном, щоб назавжди закарбувати його у своїй пам’яті. Відчувала себе живою, але поки що не вільною.
Ми зупинилися там, де тіні дерев ставали настільки густими, що могли сховати навіть найпалкішу таємницю. Маркус вимкнув двигун, і тиша, що запала, здалася воглушливою.
Я почала знімати шолом, але пальці тремтіли і не слухалися. Маркус м’яко перехопив мої руки.
 Його дотик був гарячим, незважаючи на нічну прохолоду. Він сам розстебнув кріплення, обережно зняв з мене цей “карбоновий панцирь” і поклав його на сидіння байка. Я підняла очі. Його обличчя було зовсім близько.  Відчувала його подих, що пахнув вітром та адреналіном. Маркус ніби вагався лише мить, довжиною в один удар мого серця. А потім він обхопив моє обличчя своїми шорсткими, заплямованими мазутом долонями, наче я була найціннішою реліквією у світі. Це був поцілунок, у якому не було солодких слів – лише спрага, відчай, обіцянка. Він був коротким, як спалах блискавки, але палким, як італійське сонце в зеніті. Смак солі, присмак нічної свободи і неймовірне тепло, що розлилося по моєму тілу, змушуючи забути про маєток, батька і страх. У цей момент я зрозуміла: що б не сталося завтра, цей поцілунок вже неможливо відібрати. Він став моїм оберегом.
Маркус відсторонився першим, торкнувшись своїм чолом мого.
– Тепер ти знаєш, за що я буду боротися, – прошепотів він тихо, що це чув тільки вітер.
Беатріче і Франческо стояли віддалік, затамувавши подих.
– Ніч стає прохолодною, – прошепотіла Беатріче, потираючи плечі, щоб розігнати кров.
– Ось, візьми, крихітко…
І Франческо накинув свою шкіряну куртку на її плечі. 
– А як же ти? – прошепотіла Беатріче, здивована не стільки самим жестом, скільки цим несподіваним словом “крихітко”.
– А мене зігріють ці двоє, – він кивнув у бік закоханих, що застигли в обіймах. – Кохання… воно гріє краще за будь-яку шкіру.
– Нам час іти. Скоро в маєтку змінюватимуть варту, – тихо промовила Беатріче. – Якщо нас помітять – у маєтку це вирок… і цей шолом теж.