Розділ 4

6:35 ранку. У цей час я завжди встаю до школи, але сьогодні навіть не хотілося прокидатися. Встала я насилу і пішла на кухню, де мама готувала сніданок.

— Доброго ранку, доню.

— Доброго ранку, Ріно. —  це сказав Люк.

Якого біса він тут робить?

—  Вітання. Мам, а де тато?

—  Він поїхав сьогодні на годину раніше. Тобі щось потрібно?

Чорт, ну що це таке?!

—  Ні, я просто спитала. Мамо, а можна я сьогодні не піду до школи?

—  Ні. Ти здорова, руки та ноги цілі. Чому ти не хочеш іти до школи?

– Я… – ну і що мені їй сказати, правду – все одно не повірить, – Я вчора побила двох однокласників.

Люк посміхнувся, мама поклала ножа, яким різала хліб, обернулася до мене обличчям і з подивом запитала:

— Кого? Як?

Я мовчала, але Люк відповів:

— Це правда. Коли вчора я влаштовувався на роботу, чув, як два ідіоти розповідали всім про Ріну. Те, що вона зробила —  неможливо за її маленької ваги і слабких м'язів. Але це є факт. —  я була в шоці, а мама так взагалі в напівнепритомному стані, але Люк продовжував, —  Ріно, тебе хтось навчав, або ти може ходила на якісь заняття, тренування з боротьби?

—  Ні.

— Тоді звідки ти знаєш, як розрахувати поворот та кут ноги, щоб з вертушки збити з ніг шістдесяти кілограмову тушу?

—  З фільмів. — от чортівня, я зараз просто розплачусь.

—  Ти знущаєшся? —  це вже була мама.

—  Ні. Це правда. Я дивилася фільми та просто повторювала кожен рух. А чому, ти думаєш, у мене всі ці синці та розтягнення? — я майже зірвалася на крик.

—  Так, заспокойся. Я тобі вірю. Алекс, —  сказав Люк, звертаючись до мами, —  Таке і справді можливе. Діана вивчила кілька прийомів з відео уроків. Але, —  це вже було мені, —  Ріно, вчора ти показала силу і якщо сьогодні ти не підеш —  покажеш слабкість.

—  Я розумію.

—  Ось і добре. І пам'ятай: якщо що —  я поряд, і Діана теж.

—  Спасибі. —  Я навіть змогла посміхнутися.

—  У тебе пів години на збори. —  сухо відповіла мама і відвернулася до столу. 

Зібралася я досить швидко, але снідати відмовилася і взяла все з собою. До школи довелося йти з Люком, він хотів поговорити.

— Упевнена, що варто їй розповідати?

—  Все одно це не виправити.

—  Але все ж?

— То був мій план Б.

— А яким був план А?

— Вмовити тата…

— Ясно. Пам'ятай про мої слова на кухні.

—  Не показувати слабкість?

—  Саме. Ти швидко вчишся.

— Це все, що ти хотів поговорити?

—  Взагалі то ні. Я хотів уточнити, чи ти віриш мені.

—  Вірю, не знаю чому, але вірю.

—  Це добре. Десь у тебе в кімнаті захований амулет, який блокує деякі знання, вони переходять по "ДНК", якщо це можна так назвати.

—  Що? Які знання? — чорт, я думала, він уже все розповів.

— Про твоїх родичів там, — вказав пальцем на небо, — це важлива інформація.

—  Звідки тобі знати, що вона передається по "ДНК"?

—  Ти не єдина...

—  І ... і скільки їх?

—  Ще одинадцять.

— Значить, дванадцять. Вдвічі більше, ніж кутів у зірки.

—  Цікаве спостереження. — а це вже дивно. — Але моя дванадцяти кінцева зірка.

— Хочеш сказати, що цей простий збіг і в тебе не було мети?

— Так, це збіг, але не всі зірки шестикінцеві, а мета в мене й справді була мати дітей.

—  А ... біологічним шляхом не можна?!

— Ти, здається, забула, хто я. — і він почав сміятися.

—  Тобто в ангелів крила замість...

—  Ні, —  він продовжував сміятися, —  крила —  приємний бонус. Просто людський організм не може витримати такого навантаження. Люди тендітні...

— Легко говорити це вже дванадцятий раз.

—  В перший.

—  Що? А решта одинадцять? Чи взагалі вони нічого не знають?

 —  Знають. Вони не мали амулетів, які блокують пам'ять.

Клас. А я значить, що особлива?!

— А я, що виходить експеримент? — я зупинилася, щоб подивитися в його диявольські очі й упізнати всю правду.

—  Ні! Ти єдина, кого я вирощував...

Ого, такого я не чекала.

—  Але чому?

—  Не знаю! Тебе я не міг лишити й не знаю чому!

У мене на очах виступили сльози. Він не бреше, бачу, що не бреше.

— Мені треба на урок, вибач.

Ну що ж так все складно?

Перші два уроки – історія і веде її тепер Люк. Весело. У класі мені було ще веселіше.

—  Опа, —  це був Тім, —  А я думав найманець вбивця сьогодні вирішила не приходити до школи.

— Радуйся, що я тобі тільки подряпала вухо, а не відірвала. — Як же він мене дістав...

— Реванш? Я не проти і ти матимеш можливість відірвати мої вуха. —  Треба розмазати цю усмішку по стінці.

 Мовчки розвертаюсь і йду на своє місце. Але доля сьогодні грає не на мою користь. До мене підходить Артур і з найнеприємнішою усмішкою знімає свою сорочку, оголюючи мускулисте тіло. На його грудях розмістився величезний фіолетовий синець, дякую моїм каблучкам! Весь клас мовчить. Віторі та Нат просто ледве стоять на ногах від шоку. Артур усміхнувся ширше й сказав:

— Подобається? — відчуваю, що я послухалася Люка і пішла до школи. На його обличчі позначився фальшивий біль. Він схопив мене за горло і притиснув до стіни.