Розділ 2

11:33, уроки закінчуються о 14:15. Я вирішила піти до парку. Там мені завжди ставати краще після таких жахливих днів.

Діставши навушники й закинувши рюкзак на плече, я пішла у бік парку, пристукуючи підборами в такт музиці.

Я сіла на лаву і залізла у Фейсбук. Хвилин за сорок до мене підсіла жінка років двадцяти п'яти. Вона торкнулася мого плеча, змушуючи звернути на неї увагу і зняти навушники.

—  Вітаю.

—  Привіт. —  Нічого не розуміючи відповіла я.

—  Ти дуже круто сьогодні вчинила.

Я з подивом дивлюся на неї. Її чорне довге волосся спадає з плечей, прикриваючи сірий светр, чубчик майже закриває такі ж чорні очі. Тепер я побачила, що їй не більше як двадцять. Дівчина посміхалася мені демонічною усмішкою. Чому такий? Без поняття просто подумалося. До речі, губи били нафарбовані темно-бордовою помадою, що нагадує колір крові.

Тільки готовий мені не вистачало!

—  Ви про що?

— Про те, що сталося у школі.

— О, ні... Ви з поліції? Цей виродок накатав заяву на мене?

—  Заспокойся. Ні, я не з поліції.

—  Тоді хто ви і як ви дізналися, що сталося?

—  Я подруга твого хрещеного батька, Діана. Він просив допомогти тобі.

— Я не бачила його чотири роки. —  Якого біса тут відбувається, —  А звідки він дізнався?!

—  Він усе знає.

—  Це жарт? — та що це таке? —  Добре. Як його звати?

—  Люцифер.

—  Ну все. З мене досить. Прощайте. —  я піднялася і пішла геть.

—  Стій. Ти знаєш його як Люка Мора, але справжнє його ім'я Люцифер. —  що за маячня?

— І де він сам?

— У твоїй школі залагоджує проблеми.

—  Що? Ні, ви просто божевільна! — проблеми він залагоджує, а де він був чотири роки?

—  Ти мені не віриш, —  це була констатація факту, —  Що ж, гаразд. Ми ще побачимось і не говори потім, що я не попереджала. І ще не гуляй у темряві, кровососи нині небезпечні.

Кровососи? Ні, вона точно божевільна.

Вона пішла. Я хвилин десять просиділа, не рухаючись. Що? Ні. Це просто жарт. Напевно, нас знімали. Нині багато блогерів. Я ще трохи посиділа, слухаючи музику, а потім пішла додому.

        Я повернулася додому о 14.30. І тут же почула від бабусі:

— Ріно, ти не повіриш, хто до нас приїхав!

Ні. Це просто збіг. Мабуть, якась бабусина подруга.

Я увійшла до вітальні та скам'яніла...