Розділ 1

 POV. РІНА

Мене звуть Ріна. Мені 18 років. Я навчаюсь в одинадцятому класі звичайної школи Ньюкасла, штат Вайомінг. У мене звичайнісіньке життя. Відрізняюся лише кількістю друзів. Їх лише троє. Ну ще я дуже рідко кудись ходжу, і однокласники постійно дратують своїми підколками, що я не маю друзів і тому мене ніхто не бачить. Маячня.

Я сиджу вдома тому, що мені не подобається ця реальність — я сиджу вдома, дивлюся фільми та серіали, а ще читаю книги — жити без них не можу. Буває так, що моя однокласниця й одна з "трійки" —  Віторі, просто забирає мій телефон у школі, бо я не можу відірватися від книги. Я хочу жити у тих світах, але не в цьому... Книжки у школі рятують від моїх тупих однокласників. Один з них справжнісінький сталкер. Тім знає про всі мої пересування у місті й на чому мене можна підколоти. Але задиратися до Тіма небезпечно, він небезпечний, мені вистачило однієї залізної хватки на моєму зап'ясті, щоб це зрозуміти. Це було минулого року. Він штовхнув мене у коридорі. У мене випали з рук підручники, я сказала йому підняти їх. Але він нахабно дивився і насміхався, я спробувала його вдарити, але Тім перехопив мою руку і стиснув її з неймовірною силою —  синець був понад тиждень.

Є ще один Артур, але він просто ідіот. Намагаючись наслідувати Тіму, він став справжнім тираном, але все це лише на публіці, а так з ним навіть можна спілкуватися. Але головна проблема: майже всі дівчатка школи сохнуть за цими виродками. Чому не всі? Дехто знає, хто вони насправді. Ну а Віторі, Нат і я їх ненавидимо. Раніше їх було троє, але Ендрю переїхав до іншого міста і змінив школу. Моя найкраща подруга Полін завжди називала їх "Тріо обожнюваних недолюдків", назва дуже точно зображати їх, хоч Полін і знала їх лише з моїх оповідань, тому що вчитися в іншій школі. У Тіма та Артура є гра "Сховати речі" і коли я побачила, що вони забирають мої, просто психанула і почала їх бити. Артура я вдарила ногою з вертушки в груди, він вищий за мене і до обличчя ніяк не дістати. Ось тут мені й у пригоді мої черевики на підборах. А Тіма просто рукою, здається, зачепила його вухо, сильно. А потім я прийшла до тями.

Мене тримали троє — Віторі, Деймон та Бо. Тім тримався за вухо, я його подряпала нігтями, а Артур сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни й витягнувши ноги, йому явно було погано. Коли я заспокоїлася, почула запитання:

Де ти цьому навчилася? — запитання було від Артура.

— Чому саме? —  Я майже виплюнула питання.

— Так битися. Де? — у його голосі було здивування, а в синіх очах було видно, що він мене злякався і навіть не дивився в мій бік. І тут я зрозуміла, що сталося. Вертушка, цьому не можна навчитися за два дні. Я вирішила відповісти чесно.

—  Ніде. Сама. 

Ну, не скажу ж я їм, що навчилася у фільмах!

Десь ззаду хихикнув Деймон:

— Ти знущаєшся? Такому вчать профі не один день і навіть не тиждень. Ти не займаєшся спортом і навіть на фізкультурі робиш усе на упівсили. Зізнайся, де? —  а в очах з'явилися іскри інтересу.

І ось тут мені стало страшно, але через пару секунд на мене зійшов крижаний спокій. Я висмикнула руку з його хватки, тому що він все ще мене тримав. А потім ударила його в носа. Він схопився за нього і з подивом глянув на мене.

— Ще раз мене торкнешся — спущу зі сходів! Це стосується всіх! Я не збираюся більше терпіти ваше знущання!

За пару секунд я зібрала речі та вийшла з класу.

—  Ріно, стій! — це, здається, сказали Бо і Нат. На першому поверсі мене наздогнали Віторі та Нат, але їм не вдалося переконати мене повернутися. І я вийшла зі школи. Добре, що сьогодні я захопила куртку. На вулиці був холодний вітер, хоч скоро літо.