Епілог

Я прокинувся не так від того, що затерпла спина, як від сліпучого, святкового блиску ранкового сонця. Воно відбивалося від води мільйонами іскор, заливаючи наш маленький катер теплом. Усередині мене розливалася тиха, дзвінка радість: у моїх обіймах, укрита курткою та знайденим на катері пледом, безтурботно спала Анна.

Тієї миті я зовсім не думав про те, що буде далі. Що станеться з нами, як ми пояснюватимемо все світу, що залишився на березі. Я був просто щасливий. Попри всі знегоди. У нас був крихітний катер, що дрейфував у синій порожнечі, трохи прісної води та їжі. Але головне — у нас була свобода і кохання...

Невдовзі вона прокинулася. Ми дивилися одне на одного, мружачись від яскравого світла…

Що ми робили? А що роблять закохані, коли світ навколо перестає існувати? Ми говорили, мовчали, сміялися зі своєї незграбності й просто дихали цим неймовірним повітрям. Ми були по-справжньому щасливими!

...Потім ми намагалися визначитися з напрямком. Я взявся за весла, намагаючись угадати, де берег, але море навколо здавалося нескінченним і гладким, наче дзеркало...

***

Нам пощастило. За чотири години з легкого марева, що огорнуло горизонт, раптом випливла величезна біла громада. Це був двопалубний пасажирський теплохід «Джозеф Конрад», що тримав курс на Севастополь. Величезний, величний, він здавався казковим замком, що пливе по воді. Його форштевень упевнено різав хвилю, а на палубах уже виднілися постаті пасажирів.

Я підняв весло і замахав, кричачи на все горло. Білий велетень повільно збавляв хід, і я відчув, як серце завмирає від передчуття нового життя. Наш порятунок прийшов під ім’ям великого моряка і письменника — і в цьому була якась вища справедливість.

Коли нас підняли на борт, реальність обрушилася на нас сліпучим, майже нереальним вихором. Виявилося, на «Конраді» тривав карнавал — пишне завершення святкового рейсу. Грохотів оркестр, у повітрі пливли аромати дорогого вина, вишуканих парфумів та свіжих квітів. Повз миготіли люди в масках, пір’ї та шовках... Ми ж — просолені штормом, змерзлі, у брудному одязі — виглядали серед цього блиску як прибульці з іншого, суворого світу.

Нас оточили турботою, виділили каюту і дали якийсь тимчасовий одяг. А невдовзі нас прийняв сам капітан — Микола Кирилович Охримчук, ставний моряк із глибокими зморшками біля очей. Виявляється, він знав батька Анни…

У каюті капітана пахло добрим тютюном і міцною кавою. Нам принесли гарячий обід, який здався нам божественним... Але після перших же розпитувань ми ледь не знепритомніли.

— Яке сьогодні число, Миколо Кириловичу? — запитав я, гріючи пальці об чашку.

— Двадцяте вересня, голубчику. Понеділок.

Ми з Анною заціпеніли. Я точно пам’ятав, що піднявся на борт «Ластівки» шістнадцятого. Нас викинули в море в ніч на сімнадцяте... То ми що ж, провели в дрейфі понад три доби?! Цього не могло бути! Запас води, наші сили, саме відчуття часу — усе свідчило про кілька годин. Сталося якесь диво, часовий зсув, який я досі не можу пояснити ні логікою, ні наукою. Море ніби сховало нас у складках часу, оберігаючи від погоні.

Анна, пересилюючи хвилювання, розповіла капітанові все. Коли вона закінчила, обуренню Охримчука не було меж. Він встав і нервово заходив по каюті.

— Який негідник цей Горбатюк! — говорив капітан. — Знущатися з жінки, відправити в шторм на крихітному суденці двох людей... Він зрадив саме звання моряка, порушив усі писані й неписані закони честі! Ну що ж... Видно, саме море вирішило, що з нього досить. Він отримав по заслугах.

Ми з Анною перезирнулися, не розуміючи.

— Що ви маєте на увазі? — тихо запитав я.

— Сімнадцятого вересня, вранці, капітан Всеволод Горбатюк зник із борту свого судна. Прямо у відкритому морі, при повному штилі. Ось, почитайте, про це вже сурмлять усі газети.

Він простягнув нам стопку свіжої преси. Ми гарячково впилися очима в заголовки. У статтях ішлося про загадкове зникнення власника «Ластівки». Помічник капітана Сохатий і штурман Копилов були затримані в порту; їх підозрювали у вбивстві через давні конфлікти. Самі вони провину заперечували, стверджуючи, що смертельно п’яний капітан Горбатюк сам упав за борт. Так це було чи інакше — ми ніколи не дізнаємося. Море вміє берегти таємниці. У кожному разі, у нашому житті цей чоловік більше не з’являвся.

— Тепер, Анно Павлівно, у вас є всі підстави пред’явити права на «Ластівку», — м’яко додав капітан Охримчук. — Справедливість — дама примхлива, але іноді вона повертається додому...

Невдовзі ми залишилися самі й насолоджувалися одне одним. Мені раптом згадалися її слова про те, що наша зустріч — це доля.

— Чому ти так вирішила? — запитав я.

— Тому, що я тебе знала ще до того, як ти з’явився в тій самій каюті на «Ластівці». Цього літа я в «Тихій гавані» на пляжі фотографувала подругу. Коли фото були надруковані, я помітила, що в кадр потрапив чоловік, який щойно вийшов із моря. Цей чоловік був ти! Не віриш? Вдома фотку покажу!

Чесно кажучи — я був приголомшений! Але... яких тільки збігів у житті не буває! Шляхи долі звивисті й таємничі...

...За кілька годин на горизонті проступили обриси Севастополя. Білі скелі, горді форти й золоті бані... Ми входили в Північну бухту. Вітер тріпав прапори на щоглах, і я відчував, як рука Анни в моїй долоні стає теплішою. Ми повернулися. А все інше... все інше тепер здавалося дрібним і несуттєвим порівняно з цим величезним, сяючим днем і тією тишею, що нарешті запанувала в наших душах.