Розділ 10.

І мене, і Анну била дрож. Ми врятувалися від люті шторму, але були мокрі до нитки; кожен порив вітру безжально видував останні крихти тепла з-під просоченого сіллю одягу. Наші речі перетворилися на жалюгідні, холодні ганчірки. Ми сиділи в обіймах, намагаючись зігрітися під єдиною вцілілою цінністю — моєю курткою. Зовні вона була холодною та вологою, але всередині ще зберігала рештки тепла.

Ми сплелися, відчайдушно намагаючись обманути смерть. Я відчував, як дівчину теліпає в моїх руках, і сам здригався від крижаних цівок, що стікали по спині. Але поступово, дюйм за дюймом, під важкою тканиною почало накопичуватися рятівне тепло. Дрож Анни стала вщухати.

— Мені здається... там щось ще є із запасів. Треба пошукати, — прошепотіла Анна, усе ще трохи заїкаючись і цокочучи зубами. Вона вказала на багажний рундук у носовій частині.

Залишивши її під курткою, я перебрався до носа катера і пірнув у тісне відділення. Те, що я там виявив, здалося мені справжнім чаклунством. У непромокальних прогумованих мішках лежали комплекти чистої білизни, щільні светри та куртки. Поруч акуратно тіснилися вудки, снасті, а трохи глибше — запас провізії та кілька пляшок. Чи то Горбатюк у пориві п’яної великодушності вирішив так подбати про нас, чи то катер був заздалегідь споряджений кимось для довгої дороги — залишалося незрозумілим.

Я радісно гукнув Анну, сповіщаючи про знахідку. Ми заповзялися переодягатися. Сором відступив перед обличчям холоду; у ті хвилини нам було не до церемоній — важливіше було просто вижити.

— А тепер остаточно зігріємося, — сказав я, коли суха вовна светрів нарешті торкнулася шкіри.

Я вказав на помпу. Ми почали по черзі викачувати з катера залишки холодної  води. Фізична праця розігнала кров. Закінчивши, ми сиділи на пайолах, важко дихаючи, і просто усміхалися одне одному.

— Знаєте, я бачив незвичайне видіння.

І я розповів про жінку, що втихомирювала бурю.

— Щось подібне мені доводилося читати в книжці «Та, що біжить по хвилях», — заключив я.

Анна усміхнулася.

— А я думала — привиділося це мені чи ні?

— Можливо, це видіння, яке допомагає морякам у скрутну хвилину і всім, хто зазнає лиха. Грін чув ці легенди й написав свою книжку.

— Може бути. Якщо це так, то вона нас просто врятувала від вірної смерті... А давайте перекусимо? Я, наприклад, відчуваю жахливий голод, — сказала Анна.

— Давайте. Я там бачив пляшку коньяку і консерви...

...Ми завмерли в човні, приголомшені раптовою покорою моря. Навіть крижаний вітер ущух. Нам вдалося трохи підкріпитися.

— Човен дрейфує в невідомому напрямку, — сказала Анна. — Так нас може бозна-куди занести.

— А ви знаєте, у якому напрямку берег? — запитав я.

Анна звела голову до сузір’їв, вираховуючи наш шлях за одвічними небесними маяками. Я ще раз спробував оживити мотор, але марно — він заглох остаточно.

— Треба... треба якось рухатися, — сказав я. — Якщо ми зупинимось, море забере нас без бою.

— Може, спробуємо на веслах? — запропонувала Анна. — Ви з одного борту, я з іншого.

— Ні, — я похитав головою, дивлячись на її бліде обличчя. — Залишайтеся тут. Я сяду на середню банку. Праця розігріє кров краще за будь-яке вино.

Я витягнув із пазів довгі валькові весла. Вони були важкими, наче відлитими із чавуну. Ширина катера заледве дозволяла дотягнутися до обох кочетів одночасно, і мені довелося сильно податися вперед.

Я вставив весла. Перший же гребок відгукнувся в плечах гострим, ріжучим болем, ніби в суглоби насипали товченого скла. Але я змусив себе міряти воду широкими, натужними рухами. Катер повільно, неохоче, долаючи опір важкої води, поповз уперед по маслянистих вирах.

Ми йшли в нікуди під байдужим поглядом луни. Тільки сиротливе рипіння кочетів і натужне дихання порушували безмовність цієї нескінченної ночі. Анна співчутливо дивилася на мене.

— Довго ви так не погребете, Валерію — на долонях уже скоро будуть пухирі. Відпочивайте...

Я перестав боротися з веслами. Ми завмерли в хиткому, мерехтливому морі. Навколо панувала тиша, яку переривав лише мелодійний плескіт хвиль об борти. Катер несло в невідомість.

— Я все хотіла вас запитати... — тихо промовила Анна.

Я пересів ближче до неї і подивився в її темні очі, у яких відбивався блиск зірок.

— Скажу відверто, Анно. Я шукав вас. Я побачив вас лише на випадковому фото і втратив спокій. Я не міг забути вас...

І я розповів їй про все щиросердно й відверто. Про те, як їздив у «Тиху гавань». Як назвав навмання прізвище з роману Гріна — і воно виявилося справжньою дороговказною ниткою. Розповів про Орловськ, про знайомство з Вірою Миколаївною та Марійкою, про лікаря Філатова і дивного старика Яшу, який вручив мені ключ... Про те, як опинився у Феодосії і попросився на «Ластівку». І про наше глухе протистояння з капітаном Горбатюком.

Анна слухала уважно, не пропускаючи жодного слова, і в якийсь момент обережно взяла мене за руку.

— Бідний мій лицарю... — сказала вона, лагідно гладячи мене по голові, по сплутаних, мокрих кучерях. — Скільки я вам завдала нещасть.