Розділ 9.

Бригантина поступово віддалялася, ідучи в темряву, і я ще встиг помітити, як обличчя капітана, щойно злісне й хмільне, раптом стало якимось сумним і дещо розгубленим.

Коли вогні «Ластівки» остаточно сховалися за хвилями, ми залишилися самі. Наш тендер здавався не судном, а кволою тріскою, яку море ліниво перекидало з однієї долоні на іншу.

Хмари над нами мчали в шаленій скачці, і часом крізь їхні рвані краї проривався місяць. Його холодне, мертвотне сяйво заливало збурену воду, перетворюючи пінисті гребені на розплавлене срібло, як на старих полотнах Айвазовського.

— Валерію, я хочу подякувати вам. Ви врятували мене, — сказала Анна тихо. — Ви мужній і сильний чоловік.

— Ну що ви, Анно... Прийти на допомогу жінці в біді — хіба не кожен вчинив би так само?

— Далеко не кожен, — вона похитала головою. — Ви шукали мене, ви один протистояли цій банді негідників.

Вона нахилилася і торкнулася поцілунком моєї щоки. У цю мить, серед солоних бризок і шуму хвиль, я сприйняв це як найвищу нагороду. Серце забилося частіше, і я раптово піднісся духом, забувши про страх перед безоднею.

— Ви не шкодуєте, що покинули корабель? — запитав я.

— Що ви! Якби ви знали, через що мені довелося пройти... Краще загинути тут, серед хвиль, ніж...

Вона не договорила і опустила голову. Я помітив, що в її очах блиснули сльози.

— Так, але... тепер нам треба боротися, - промовив я. - Море стає дедалі лютішим. Ви впораєтеся з цією штуковиною?

Я ляснув долонею по вологому планширу катера.

— Ну, я ж донька капітана, — Анна гірко, але гордо усміхнулася. — Я виросла на морі й дещо тямлю...

— Особисто мені знайомі тільки човни та весла, — зізнався я. – Про море, морські кораблі та їх термінологію я знаю лише з книг, або як турист. Але от човном по звичайній річці мені плавати доводилося…

— Ну, це теж досвід! – завірила Анна. – Це теж обізнаність. Весла нам знадобляться пізніше, коли підходитимемо до берега або якщо...

 Раптом вона замовкла, дивлячись на темний кожух двигуна.

— Ладно, докладніше поговоримо згодом. А зараз треба спробувати завести двигун.

Анна ввімкнула ліхтар. Його різкий жовтий промінь на мить прибив темряву до бортів і дозволив нам зайнятися мотором.

Нарешті двигун ожив. Він захлинався, важко борючись із напором води, і кожен його надсадний схлип відгукувався в моєму серці холодом.

Невдовзі хмари остаточно розірвалися, і місяць, що викотився, залив море таким потужним фосфоричним світлом, що ми перевели ліхтар у найслабший режим. Місячного срібла вистачало, щоб бачити кошлату безодню навколо.

— Ви знаєте, куди правити?! — крикнув я, перекриваючи гул. — Вітер дужчає!

Анна лише коротко кивнула. Вона стояла біля румпеля, вчепившись у нього побілілими пальцями. У примарному сяйві її обличчя здавалося висіченим із сірого каменю. У ній не було страху — лише та сама «капітанська» зосередженість, яка дозволяє бачити шлях там, де інші бачать лише загибель. Вона не дивилася на мене, вона слухала море, ведучи з ним свою нескінченну, запеклу суперечку.

Ми мчали вперед, стрибаючи по хвилях, які здіймалися, наче чорні хребти з кришталевими гребнями, і з гуркотом падали вниз, обдаючи нас крижаним пилом. Вітер не просто дув — він кричав на тисячі ладів. У цьому багатоголоссі мені вчувалися і знущальний регіт Горбатюка, і тонкий плач Марійки, і поклик невидимого берега.

Вересень на Чорному морі перевалив за середину, і нічний холод пробирав до кісток. Вітер нещадно тріпав наше волосся, вибивав сльози з очей.

Анна міцно стискала румпель, змушуючи тендер сходити на хвилю, не дозволяючи стихії вдарити в беззахисний борт. Катер рискав, мотор захлинався, і важка піна раз у раз перехльостувала через планшир, заливаючи пайоли.

Ми йшли майже наосліп крізь солону мряку, орієнтуючись лише за ритмом важкої товчеї, що била в наш форштевень. Раптом черговий шквал кинув судно вбік, змусивши його небезпечно заритися носом. Величезний вал накрив бак, і при сильному крені вода ринула всередину через край.

— Треба вичерпати воду! — закричав я.

— Будьте обережні! Тримайтеся! — долинав крізь шум хвиль її голос.

Вода в човні вже сягала кісточок. Я гарячково вичерпував її пластиковим коритцем, відчуваючи, як німіють від холоду руки. У якийсь момент наші погляди зустрілися. У цій короткій миті між двома ударами валу було більше правди, ніж у всіх словах, сказаних у каютах «Ластівки». Ми були вільні. Але ціна цієї свободи була солоною і гіркою, як сама морська піна.

Ми були близькі до трагедії, і обоє гостро усвідомлювали це. Мабуть, розумів це і Горбатюк, коли з такою знущальною легкістю подарував нам катер і примарну свободу. Досвідчений моряк, він напевно знав, що під виглядом милості посилає нас на вірну загибель.

Тієї миті величезний вал захлеснув човен. Удар був такої сили, що Анну збило з ніг і потягло за собою через протилежний борт.

— Анно! Тримайтеся! — закричав я, зриваючи голос.

Я жбурнув їй рятувальний круг. У сріблястій піні на частку секунди мигнула її рука, але тут же зникла в безодні, а круг, підхоплений вітром, марно понесло геть.