Розділ 8.

Залишившись наодинці, я замкнув двері й уперше за вечір зітхнув вільно. У каюті стояла розріджена тиша, яку порушував лише глухий рокіт машини. У голові все ще шуміло, і цей гул дивно зливався з нескінченним плескотом хвиль за бортом. Я спробував відволіктися, погортав якусь книжку, але рядки розпливалися.

Улігшись, я заплющив очі, і в темряві попливли образи минулого дня. Пазл почав складатися. Отже, доля все ж таки зіштовхнула мене з тим самим чоловіком, про якого на пероні в Орловську говорив лікар Філатов:

«У неї був один залицяльник. Давно, ще в школі. Вродливий, розумний... Але щось у ньому було не те, авантюрне... З гнильцею, розумієте? Вона йому відмовила».

Судячи з усього, це був він. Який безглуздий, майже театральне збіг! З одного боку, цей капітан здавався мені неабияким негідником і шаленцем. Але, зізнаючись собі чесно, я відчував у ньому і певну «негативну чарівність». Сев був красивим тією хижою, тривожною красою, яка притягує всупереч здоровому глузду. Хоробрий, рішучий, начитаний — людина, що перебуває в пошуку, але безнадійно втратила себе в цій гонитві за примарами.

«Досить, — обірвав я свої думки. — На сьогодні з мене вистачить цього чоловіка».

Поступово хитка темрява і мірний шум води заколисали мене, і я провалився у важкий сон.

Розбудив мене посеред ночі той самий наполегливий звук, що переслідував мене й раніше. Тепер він не здавався випадковим скреготом перебірок. У завиванні вітру та рокоті хвиль мені вчувалося виразне благання про порятунок: «Допоможіть... Допоможіть мені».

Я заплющив очі, марно намагаючись повернути сон і гарячково міркуючи, чим би затулити вуха. Але стукіт повторився — тихий, ритмічний, нестерпний. Ні, так більше тривати не могло.

Я скинув ковдру, підійшов до перебірки і притиснувся до неї вухом. Тепер сумнівів не залишалося: з-за стіни долинав приглушений жіночий стогін.

Що робити? Покликати матроса? І знову зіткнутися з цим божевільним капітаном чи нахабним Сохатим? Душа протестувала проти нової зустрічі.

Намагаючись не шуміти, я одягнувся, прочинив двері й, наче тінь, прослизнув у коридор. Серце калатало в такт крокам. Ось вона — сусідня каюта.

Я стояв у нерішучості перед темними дверима. Серце гатило як важкий прибій. Нарешті я наважився й обережно повернув ручку. Ну, звичайно - замкнено. Тоді я ледь чутно постукав.

У відповідь пролунав такий же боязкий стукіт і гарячковий шепіт:

— Хто це?

— Я... пасажир, — видихнув я, припавши до щілини.

— Із сусідньої каюти?

— Так.

— Благаю, допоможіть мені! — голос затремтів від стримуваних сліз. — Мене утримують тут силоміць. Вони... вони знущаються з мене.

— Мені покликати когось із команди? — запитав я, хоча сам уже розумів безглуздість цієї пропозиції.

— Ні в якому разі! Вони всі заодно з капітаном. Він тут головний мерзотник, повірте!

Я натиснув плечем на двері, смикнув ручку — дерево лише глухо відгукнулося, не піддаючись.

— Треба знайти ключ, — прошелестіла невидима жінка.

Знайти ключ? Але де? Навряд чи він висить на гачку в кают-компанії. Значить, попереду боротьба. Чи зможу я протистояти цим тертим морем матросам? Так, колись у школі я боксував, у мене була непогана техніка, спаринги... Але це було в п’ятнадцять-шістнадцять років! Скільки води втекло відтоді? Із Сохатим, припустімо, я б ще впорався, але будь-який із цих хлопців -матросів, якщо він не боягуз, стане для мене фатальним суперником.

І раптом, немов спалах, у пам’яті виринув старий Яків на вокзалі й той дивний ключ на мотузці, що він вклав мені в руку.

— Ну що ж ви? Наважуйтеся! — знову покликав молодий жіночий голос. — Спробуйте пошукати в каюті капітана, я поясню, де...

— Зачекайте, — перебив я її.

Хвилюючись, я виудив з-під сорочки старий ключ. Вставив його у шпарину, майже не сподіваючись на успіх. Поворушив... І сталося маленьке диво: сухий, кістяний «крак» відгукнувся в тиші коридору. Замок піддався.

Двері повільно відчинилися, і в хиткій напівтемряві каюти переді мною постала жінка в білому.

Вона стояла в тісному просторі каюти, і бліде світло нічника окреслювало її силует із тією тонкою, майже хворобливою чіткістю, яка буває у порцелянових статуеток, що дивом уціліли під час бурі. Це була жінка, чия краса здавалася не розквітом, а тривалим, болісним заходом сонця.

Її волосся, темне, як море за бортом, у безладі розсипалося по плечах, обрамляючи обличчя тією особливою, скорботною тінню, яку накладає довге ув’язнення. Вона була струнка — тією ламкою, тростинною стрункістю, в якій вгадувалася не дівоча легкість, а знесилення. Біла сукня, пом’ята й несвіжа, висіла на ній, як поникле вітрило у штиль, підкреслюючи крихкість гострих ключиць.

Але все це — і блідість щік, і скорботний вигин губ — меркло перед її очима. Її вологі темно – карі очі були наповнені не лише відчаєм. У їхньому вологому блиску відбивався весь її внутрішній світ: там була і гордість знесиленої жінки, і гарячковий блиск надії, і готовність до нового удару.

Я завмер, вражений цим поглядом, у якому впізнав те, що давно шукав. Сумнівів не залишалося. Це, безперечно, була та сама Анна Макферсон, яку я бачив на фото з нашого південного відпочинку і заради якої подолав такий довгий, виснажливий шлях!