Розділ 6.

Погожим ранком я вже стояв на залізничному вокзалі, почуваючись бадьорим і відпочилим. Ліки доктора Філатова відіграли свою роль — сили відновилися, а кілька годин глибокого сну змогли побороти вчорашнє нездужання.

Моя турбота про Марійку теж не минула безслідно. Дівчинка вочевидь прикипіла до мене; на прощання вона серйозно запитала: «Ти ще приїдеш до нас?» — і подарувала на пам’ять перстенець із зеленим камінцем. Від такого дитячого подарунка я не міг відмовитися...

— Ви твердо маєте намір їхати в Альбу на пошуки? — запитав мене доктор Філатов уже на пероні. — А як же робота?

— У мене відпустка на десять днів, брав за власний кошт, — відповів я. — До своїх додзвонювався — у них ніби все гаразд, упораються. Тож час ще є.

— Ну, тоді побажаю вам удачі. Дістанетеся Альби — шукайте Будинок творчості. Саме там, за її словами, і мала відбутися презентація.

— А якщо ми розминемося?

— Я дам вам знати, якщо вона з’явиться тут...

Доктор якийсь час стояв замислившись.

— А не може бути такого, що вона заїхала до свого чоловіка? — запитав я, трохи вагаючись. — Нехай і колишнього, але все ж таки...

— Це виключено, — твердо сказав Філатов. — Якби вона навіть чомусь поїхала до Едуарда в Київ, то його мати знала б про це.

— А чим він займається?

— Бізнесом. Автомобільним.

Я згадав розповідь вуличного художника Петра Григоровича і вирішив перевірити одну здогадку.

— Цей Едуард... Він такий... випещений чоловік із борідкою? — запитав я навмання.

Доктор усміхнувся:

— Так... А звідки ви... А, ну так, певно, вам Віра Миколаївна вчора встигла розповісти.

Я недбало кивнув, не ставши уточнювати.

— А чи може бути таке, що в Анни... є інший чоловік? Ну, вона молода жінка, у її становищі це цілком природно. Поїхала до нього...

Доктор якийсь час пильно вдивлявся мені в очі.

— Очевидно, ви ще недостатньо вивчили Анну. Як вам пояснити? Вона відкрита й чесна. Пряма. Крутити хвостом чи щось таїти вона не буде.

Ми помовчали, вслухаючись у далеке перестукування коліс та гудки маневрових потягів. Мабуть, повагавшись, доктор усе ж вирішив додати:

— У неї був один шанувальник. Дуже давно, ще в школі. Гарний хлопець. І розумний. Але щось у ньому було не те, авантюрне... Із гнильцею, розумієте? Вона йому відмовила. Ось так! Ладно, побіжу, мені вже час...

Попрощавшись із сердечним доктором, я зайшов у вокзальне кафе і взяв капучино. Час до потяга ще був.

***

Я допивав свій капучино, дивлячись крізь вікно на метушню перону та потяги, що проходили повз, коли чиясь тінь упала на мій столик. Я одразу впізнав цього чоловіка в потертій мішкуватій куртці. Те саме обличчя в глибоких зморшках, довгі козацькі вуса... Доктор Філатов учора називав його «дядею Яшею».

— Привіт! — мовив він м’яко, дивлячись на мене каламутним поглядом. — Ну як, юначе? Побачився вчора зі своєю судженою? Подарував квіти?

— Ні, не довелося, — відповів я рівним голосом. — Що будемо пити?

— О, так люб'язно... Скляночку можна було б перекинути.

Я сходив до стійки і взяв нам коньяку. Дядя Яша випив залпом, не скривившись. Лише добряче крекнув і тут же вхопив бутерброд із рибкою.

— Дякую тобі. Тепер я почуваюся людиною. А то так муторно було, — промовив він, жуючи.

— Ну й чудово. А я ось їду, дядю Яшо.

— Та це я і так бачу, — він проникливо примружився. — Що, ніяк симпатію свою не можеш знайти?

— Та ось... поїхала і зникла.

— Кепсько. Усе може бути... Час зараз такий...

Я подивився на старого.

— Старий, скажи — от ти прожив життя... Як ти гадаєш, чи довго чекати змін на краще?

— Якщо чекати — то довго, — філософськи відповів старий.

Витер вуса і подивився до мене:

— Ти їдеш — правильно робиш. Далі дій за інтуїцією. Якщо матимеш вибір — морем чи суходолом — обирай море, не прогадаєш.

— Ну, дядю Яшо, ви прямо провидець, — мовив я і глянув на годинник. — Скоро вже відправлення потяга — мені час.

— Іди, — сказав він, уже не дивлячись на мене. — Трохи монет залишиш? Ще на одну...

— Залишу. — Я занишпорив у кишені, рахуючи дріб’язок.

— Ну що ж, послуга за послугу, — раптом серйозно промовив дядя Яша. — Ти був добрий до мене. Візьми собі на пам’ять цей талісман — стане в пригоді.

Він просто поклав на край столу маленького, потемнілого від часу латунного ключика із замислуватою борідкою на мотузці.

— Що це? Навіщо?

— Візьми, — м’яко сказав старий, блиснувши напрочуд тверезими очима. — І нехай тобі щастить. У світі багато дверей, синку, але не всі вони відчиняються силою. Візьми. Давай!