Розділ 5.

У квартирі було три кімнати й невелика кухня, що пахла сушеними травами. Господарювати в чужому домі було якось незручно, але дитячий голод диктував свої правила. У засіках знайшлися картопля, пара цибулин і свіжі яйця — найнадійніший набір для швидкої вечері.

— Як же ти залишилася зовсім одна? А де твій тато? — запитав я.

— Він із нами не живе, — відповіла Марійка, не зводячи очей з моїх маніпуляцій біля плити. У її погляді дитяча цікавість боролася з настороженістю.

— Але все одно… Не можна такій маленькій дівчинці залишатися самій на стільки днів. Де ж твої дідусь із бабусею?

— Я не маленька… А з бабусею я посварилася, — зітхнула дівчинка, насупившись і підперши щоку кулачком. — Вона весь час змушує мене їсти манну кашу... А там грудочки... Ось я і не поїхала до неї…

— Ах, ось у чому справа! — я мимоволі усміхнувся. — Уявляю, який переполох ти вчинила. Мабуть, зараз примчить сюди?

— Ні, вона думає, що я у подружки. Напевно, просто зателефонує...

Бабуся поки не телефонувала, і в кімнатах запанувала густа, вичікувальна тиша, яку лише затишно порушувало шкварчання сковорідки. Йти мені було  нікуди. Окрім того - не міг же я покинути дівчинку саму в порожній квартирі.

— А ви навіщо хотіли побачити маму? — запитала Марійка, зосереджено пережовуючи їжу.

— Розумієш... Твоя мама дуже красива… Окрім того - вона талант. Вона пише чудові вірші. Ось я і хотів побачити її, почути її голос...

— Ви хотіли, щоб мама вам почитала? — Марійка на мить завмерла. — Вона це любить. Читає так, ніби казку розповідає... Але коли ж вона вже приїде?

— Ось це ми і спробуємо з’ясувати, — мовив я, відсуваючи тарілку. — Ти ж даси мені її номер?

Марійка невизначено стенула плечем, у її погляді промайнули дорослі роздуми.

— Можу дати. Пізніше. Він записаний у моєму телефоні... У мене «Нокіа». А у вас?

— «Самсунг», — відповів я, мимоволі усміхаючись її серйозності. — А в мами?

— О, у мами крутий! «Соні Ерікссон», із кольоровим екраном! — очі дівчинки азартно блиснули. — Там усе таке яскраве, як у кіно. Класно, правда?

— Здорово! — підтвердив я.

Діалог у нас виходив дивний, але напрочуд щирий.

Поки Марійка доїдала вечерю, я пройшов до вітальні. Тут панував дух старого міста: висока старовинна люстра під важким тканинним абажуром відкидала м’які, теплі тіні на стіни. Уздовж однієї з них тягнулася масивна книжкова шафа. Я провів пальцями по корінцях. Поетичні книги: Гете, Ахматова, Блок, Рильський, Бодлер, Гумільов, Костенко… І тут же поряд проза Гофмана, Гріна, Екзюпері, Гюго, Паустовського, Коцюбинського, Підмогильного, Ремарка… Книги пахли старим папером…

Але головним у цій кімнаті, що приковувало погляд і змушувало серце битися, було велике фото в глибокій дерев’яній рамі, яке висіло над письмовим столом.

— Це мама, — стиха пояснила Марійка, з’явившись у дверях.

Я завмер. Із портрета на мене дивилася прекрасна жінка. Вона стояла на палубі білосніжної бригантини, щогли якої сягали безкрайнього південного неба, змагаючись у стрункості з корабельними соснами. Напис на борту, виконаний золотим в’язом, свідчив: «Ластівка».

Здавалося, «Ластівка» завмерла на мить, спрямувавши бушприт у сліпучу далечінь, готова будь-якої миті зірватися з якоря й полетіти за обрій. Анна стояла біля самого борту, невимушено спираючись на тугу зв’язку канатів. Її чорне, як південна ніч, волосся розвівалося на вітрі. У її карих очах, спрямованих повз об’єктив, світилася та сама «нездійсненна» мрія, що змушує людей кидати все і їхати за сотні кілометрів у невідомість. Я відчував, як стіни квартири розсуваються, поступаючись місцем солоному вітру й шуму прибою.

Я здригнувся, мабуть, не одразу помітивши, як до квартири увійшли, і різко обернувся.

На порозі кімнати стояла трохи повненька жінка з м’якими рисами обличчя та сивіючим волоссям. На її світлому плащі ще поблискували краплі нещодавнього дощу.

— Добрий вечір! У нас гості, Марійко? – запитала здивовано.

— Вітаю! — мовив я поспіхом, ніяково подавшись уперед. — Я зараз усе поясню...

— Бабусю, я ж казала — це мамин знайомий, — промовила Марійка. Це — дядя Валера. Він чекає на маму.

— Значить, дядя Валера? — трохи суворіше перепитала жінка, уважно мене розглядаючи.

Я мимоволі витягнувся в струнку під цим прямим поглядом.

— Я … Валерій. Знайомий Анни Максимівни. Можна сказати, шанувальник її поетичного таланту. Опинився в місті проїздом, зайшов, а тут, гм... гроза і Марійка зовсім одна... Я дозволив собі трохи погосподарювати на вашій кухні — треба було нагодувати дівчинку.

Жінка коротко кашлянула і важко опустилася на стілець.

— Фух, стомилася я... Марійко, бешкетнице! Ну як же так можна? Я ж тебе шукала…

Голос її був не сердитим, а швидше співучим, сповненим турботи. У її променистих очах промайнуло здивування, змішане з якоюсь життєвою проникливістю.

— Уявляєте, Валерію, вона мене уникає, — звернулася вона до мене. — Каже, що я чогось не розумію, «немодна», не знаю її захоплень, не так готую... І як вона у вас поїла?