Розділ 4.

Поїзд до Орловська прибув рано-вранці. Пасажири безмовною напівсонною рікою текли пероном, шурхочучи підошвами. Я вийшов з будівлі вокзалу й завмер, вдивляючись у світанкові обриси. Місто, де жила вона... Таємнича Анна Макферсон. Таксист запитально глянув на мене, та я лише ледь помітно кивнув, вітаючи першого зустрічного містянина, і пройшов мимо.

Я йшов туманною порожньою вулицею. Пахло хвоєю та гіркуватим димом паленого листя. Орловськ дрімав у щільному кільці густих лісів, і міське середовище тут дивним, майже магічним чином перепліталося з дикою природою. Мою увагу привернули старовинні ковані ліхтарі, що тягнулися вздовж тротуару химерною вервицею. Їхні важкі чорні кронштейни, викувані у формі переплетених гілок, здавалося, тягнулися до перехожих із туману, а м’яке, ще не погашене світло всередині матового скла тремтіло, наче живе дихання. У таких місцях повітря видається густим від надміру кисню, а лісові стіни та ці безмовні залізні вартові надійно бережуть усамітнення тутешніх людей. Здавалося, сама ця мальовнича тиша була створена для того, щоб у ній народжувалися вірші.

Як сталося, що я все ж таки зважився на цю поїздку?

Календар невблаганно відраховував дні вересня. Місто затягнуло тонким павутинням бабиного літа. Я ходив на роботу, механічно виконував справи, але думками був уже далеко. Мерехтлива глибина екрана більше не миготіла робочими папками — вона стала моїм вівтарем, де у вікні «Однокласників» застигла жінка з айстрами.

Нарешті я зрозумів: чекати більше не можна. У середині місяця, повернувши свій колишній вигляд (тобто знову чисто вибрившись), взявши кілька відгулів, я зібрав сумку й повідомив Люсі про своє нове «відрядження». Попереду був Орловськ — місто, яке я бачив лише на карті...

І ось я тут. Але що тепер? Як я можу з’явитися до абсолютно незнайомої жінки? Що я скажу? Можливо, у неї сім’я, налагоджений побут, у який я вриваюся непроханим гостем... Ще в потягу я вибудував легенду, яка була майже правдою: я палкий шанувальник її таланту. Я прочитав її вірші, був ними підкорений і просто не міг не приїхати, щоб висловити своє захоплення. Подарувати квіти. І, можливо, побачити в її очах відблиск того світу, який вона так щедро відкрила у своїх рядках.

Я блукав вулицями немов читав розгорнуту книгу. Орловськ здавався мені тепер надзвичайним, майже священним місцем: тут дихала вона, тут її підбори торкалися цих тротуарів, тут вона заходила до маленьких крамничок і так само, як я зараз, завмирала в тіні паркових алей.

Поступово місто остаточно оговталося, заблищало в перших ранкових променях, спалахнуло шафрановим полум’ям листя й м’яко дихнуло пряним теплом бабиного літа.

Почало припікати; я зняв светр, залишившись у легкій куртці. Головну справу було зроблено швидко — я відшукав гімназію на Першотравневій. Судячи з вивіски з темної міді, це і була та сама будівля, де за високими вікнами Анна Макферсон несла свою тиху службу літературі.

Я вирішив не вриватися в її світ посеред навчального процесу, а дочекатися кінця уроків. Голод нагадав про себе, і я зазирнув до затишного ресторанчика неподалік.

Коли я ніс до столу тацю, на якій парував суп із золотистими галушками й димів соковитий шашлик, поруч зі мною, ніби матеріалізувавшись із повітря, виник старий. Його поношений одяг висів мішкувато, а довгі, по-козацькому опущені вниз вуса надавали йому схожості з персонажем старої казки.

— Синку, — прохрипів він, дивлячись на мене з надією, — не позичиш бідній людині... на розмивку душі?

— А сам що ж, не купиш? — запитав я, присуваючи до себе тарілку.

— Та... справа така... Стара моя занедужала, — він зітхнув, картинно притиснувши руку до грудей. — Усе до копійки на аптеку йде.

Я не став скупитися й купив йому склянку віскі. Дід довго й підозріло вивчав заморське зілля, крутив склянку у вузлуватих пальцях, але випив хоробро, лише злегка поморщившись.

— Нагадує наш первак, — підсумував він, тицьнувши покрученим пальцем у порожнє дно. — Міцна настоянка.

Він одразу відчув у мені чужинця.

— Як опинилися в наших краях? Справи чи так, проїздом?

— До однієї жінки... — невизначено відповів я. — До речі, дідуню, не підкажете, де у вас тут можна купити гідні квіти?

— Дивлячись, чого душа просить, — старий трохи похилився на стільці, але погляд його залишався чіпким.

— Ну... припустімо, троянди. Темно-бордові, пишні.

— А-а, такі... — він шанобливо кивнув. — Моя господиня в квітнику теж садить, але простіші, для душі. А за такими, «царськими», йди на площу. Там знайдеш. А що, свято? Чи побачення?

- Поки що лише знайомство, — відповів я, доїдаючи суп.

Я обережно відрізав ножем кілька шматків м’яса й переклав у його тарілку:

— Закушуй, батьку. А то до старої не дійдеш.

— Усе буде в найкращому вигляді, — запевнив дід. — Тільки слухай, що я тобі скажу як старий, битий життям гріховодник. Коли знайомитися йдеш — квіти одразу не виставляй. Ти ж її ще в очі не бачив, не знаєш, чим дихає... Ось призначиш перше побачення — тоді і з’явишся з оберемком. А зараз — будь простішим.

Я усміхнувся його нехитрій життєвій мудрості, але пораду прийняв. Справді, з’явитися до школи з величезним букетом бордових троянд — означало б одразу створити незручність.