Розділ 3.

Пристрасть і кохання змінюють людину — це незаперечно. Першою зміни помітила Люська: я ходив натхненний, наче на невидимих пружинах.

— Ти після цього відрядження ніби іншою людиною повернувся, — казала вона, підозріло приглядаючись, поки я порався в передпокої. — Здаєшся... чужим.

— Просто я добре виконав завдання, і начальство залишилося задоволеним, — відповідав я, намагаючись не дивитися їй в очі.

— Тільки й того? — недовірливо перепитувала вона.

— Тільки й того, — я поспіхом прикрив рот долонею, намагаючись сховати зрадливу усмішку, що раз у раз просилася назовні при самій лише згадці про Анну.

Люська робила великі очі й глибоко вдихала носом, ніби намагаючись уловити аромат чужих парфумів. Не виявивши нічого, вона роздратовано знизувала плечима й ішла на кухню, а Єгор залишався по-дитячому байдужим до моїх метаморфоз.

Але справжні «бойові дії» почалися, коли зміни проступили на моєму обличчі. Увечері, коли у квартирі все вщухло, я завмер перед дзеркалом у ванній. На мене дивився чоловік трохи вищий за середній зріст, худорлявий, із гострим носом і вічно розкуйовдженим волоссям. Я ніколи не вважав себе красенем — обличчя типового інтелігента, в якому за бажання можна було розгледіти чи то невтішну глибину, чи то дивну розгубленість.

Я торкнувся пальцями шкіри над верхньою губою. Там уже тиждень пробивалася жорстка щетина — я вирішив відрощувати вуса. Сам достеменно не знав навіщо: чи то хотів здаватися соліднішим, чи то була безглузда спроба бодай трохи стати схожим на того випещеного чоловіка з кабріолета, про якого розповідав художник Петро Григорович.

— Це ще що за новини? — голос Люськи змусив мене здригнутися. Вона стояла в дверях, схрестивши руки на грудях. — Ти навіщо вуса відпускаєш?

— Вирішив змінити імідж, — пробурмотів я.

— Імідж... — пирхнула вона. — Раніше на людину був схожий, а тепер — на... крука. Гостроносий, кудлатий, ще й ці вуса...

Вона пішла, голосно грюкнувши дверима, а я залишився сам на сам зі своїм відображенням...

***

Осінь остаточно вступила у свої права. Я ходив на роботу, обмірковував ситуацію, але поки не робив жодних кроків.

...Якось я після роботи поїхав до набережної. Річка несла води кудись удалечінь. У прозорому повітрі плило павутиння бабиного літа, чіпляючись за пожовклий очерет. Над сірою водою з криком носилися чайки, і в їхніх криках мені вчувалася та сама тривога, що оселилася в душі. Моя радість змінилася тихою похмурістю...

А чому я, власне, радів? Тому, що дізнався ім’я? Анна Макферсон. Вона красуня — це підтвердив художник Петро Григорович. Натура піднесена, живе у світі образів, самодостатня... Які мої шанси? На жаль, я вже не молодий, віршів не пишу, до того ж — живу з жінкою.

Може, покинути все? Любити фантома на відстані? Але я вже не міг зупинитися. Перш ніж їхати в незнайомий мені Орловськ, я вирішив добути інформацію. Розвідка перед боєм — так життя швидше розкладе все по поличках. Я сів у машину, дістав її аркуш із віршами. Можна було й не діставати, я знав їх напам’ять. Їхав вулицями, шепочучи про себе ці рядки.

Удома я довго гортав антологію української поезії, приміряючи строфи до її можливого смаку.

Я відкрив кришку свого новенького ноутбука — придбання цієї осені. Після комп’ютерних кабінетів, де завжди хтось дихав у потилицю, домашня самотність перед екраном здавалася майже інтимною. Я довго чекав, поки встановиться зв’язок, слухаючи тихий рокіт процесора. І ось — пошук... Я бездумно блукав у мережі, аж поки не додумався вбити в пошук заповітне ім’я. Екран висипав десятки посилань. Макферсонів було багато: Грін «Та, що біжать по хвилях», якісь бізнесмени та акторки. Я відсіював їх одне за одним, поки не натрапив на поетичний сайт «Неостих» для аматорів.

Портрета Анни там не виявилося — тільки порожній сірий квадрат замість фото. Але була коротка замітка: «Поетеса, педагог, Орловськ. Пишу з дитинства. Кому подобається — пишіть відгуки».

Я завмер, дивлячись на рядки її нових віршів, ще не читаних мною... Перший присвячувався пам’яті такого собі Кузміна.

Моя печера — замок із розмов,

Для світлих акафістів — міцний засув.

Відчиню двері я для всіх немов,

І птахів неба в гості запрошу.

Ви приходьте у мій ласкавий дім,

Горе забудем, щастя знайдемо.

Ти зцілення знайдеш у замку цім,

І теплі почуття ми збережемо.

Тління піде, і зникне вся туга,

Тяжкий тягар я в далечінь несу.

Пісні мої, мов весняна дуга,

Лише любов’ю тримають красу.

Щиро кажучи, вірш був далеко не видатним. Але хто цей Кузмін? Ревнощі вкололи миттєво: невже якийсь передчасно згаслий шанувальник? І чому прізвище написане з помилкою — без «ь»?