Розділ 2.

За два дні я сидів в автобусі, дивлячись, як за вікном проносяться запилені селища й нескінченні поля. На душі було каламутно й незатишно: за плечима залишилася вигадана історія для Люськи про раптове відрядження. На роботі я щось промимрив про хворого родича. Довелося взяти відпустку за власний кошт, викручуватися, виправдовуватися...

Заради чого я вдався до цієї втечі? Куди я їду? Шукати тінь, жінку, яку ніколи не зустрічав і про яку не знаю геть нічого — навіть того, де вона може бути в цю хвилину. І якщо диво станеться, якщо я знайду її — що я скажу? Назву її мрією всього мого життя? Скажу, що покохав її з першого погляду на випадкове фото? Це звучало божевільно. Я бачив себе збоку — сорокарічний чоловік у ролі запізнілого закоханого… Критичне мислення поверталося до мене разом із дорожньою тряскою.

Але раптом яскравий сонячний зайчик стрибнув із шибки й заграв на моїх колінах, нагадавши той сліпучий відблиск моря на знімку. Я завмер. Варто було мені знову крадькома поглянути на фото незнайомки, як у душі зажеврів упертий вогник.

Я твердив собі: «Треба спробувати!». А раптом це шанс, який Господь посилає лише одного разу? Мені вже сорок, і іншої такої нагоди не буде! Що я бачив у своєму житті досі? Сім'я з незареєстрованою жінкою, сірий одноманітний побут... Люська була поруч, але по суті залишалася чужою людиною. Ми жили за інерцією, не маючи ні спільної мови, ні спільних інтересів. Навіть її син від першого шлюбу Єгор — увесь у матір, далекий і байдужий до всього, чим дихав я. Які ще в житті будуть радощі? А тут — щось жевріло. Я себе заспокоював: «Ну ти ж уже поїхав. Отже, треба довести цю справу до логічного кінця».

***

Коли автобус нарешті заїхав у селище, я зрозумів, що мої задуми можуть виявитися марними. Небо затягнули важкі сіро-фіолетові хмари, які ліниво гнав поперед себе вітер.

Розминаючи ноги, я пройшовся безлюдними вуличками. Вітер пустотливо скуйовдив моє волосся, нагадуючи про близькість великої води. Хто в таку погоду наважиться вийти на берег? А саме там я сподівався знову побачити її…

 Та хоч як я прагнув на пляж, голод брав своє. Довелося зазирнути до приватної кухоньки, щоб перекусити.

Я машинально розглядав нечисленних відвідувачів: бронзово-засмаглих чоловіків, втомлених жінок з вередливими дітьми, і двох бадьорих бабусь у куточку, які статечно пили чай…

Ось і берег. Потужні синьо-зелені хвилі з білими мереживними вінчиками з гуркотом розбивалися об холодний пісок. Пориви вітру розгойдували пляжні парасольки, схожі на вивернуті крила величезних птахів.

Я відшукав те саме місце біля кабінки для переодягання. Тут, на сіро-жовтому піску, ще виднілися чиїсь нечіткі сліди. Може, її? Я завмер, намагаючись воскресити в пам’яті ту мить, коли стояв тут із фотоапаратом. Он там я знімав Люсю... І раптом мені привиділося, що тінь незнайомки ковзнула дерев’яними сходами вгору, геть із берега.

Я повільно пішов нагору. Алея вела між шумливими деревами; їхні крони, схожі на стяги, були витягнуті в бік вітру, немов застиглі в польоті вітрила.

Я підходив до будинку відпочинку «Тиха гавань». На лавах сиділи байдужі відпочивальники. Доріжками неспішно прогулювалися парочки. Можливо, вони знали її? Якась жінка голосно розповідала про екскурсію до стародавньої фортеці, обіцяючи супутникам щось захопливе. Я постояв у натовпі, жадібно вдивляючись в обличчя, але не помітив нікого, хто був би схожий на ту, яку я шукав…

…Адміністратор довго вивчав фото незнайомки. Він навіть підніс його до самої лампи, мружачись від світла.

— Не пригадую таку, пане. Можливо, і відпочивала. Хіба всіх запам’ятаєш? А як її звати?

Мені стало ніяково від того, що я шукаю зовсім чужу жінку, не знаючи про неї нічого. Піддавшись раптовому пориву, я назвав ім'я Анни Макферсон — просто так, навмання, згадавши, як гріновський герой  Гарвей шукав свою незнайомку в «Тій, що біжить по хвилях».

Адміністратор раптом витріщив на мене очі і одразу нахмурився.

— Вибачте, але ми адрес своїх клієнтів не даємо, — навіщось відрізав він, і в його голосі проковзнула недоречна офіційність.

«Невже тут і справді відпочивала якась Анна Макферсон?» — майнуло в мене в голові. Але в мої плани не входило злити адміністратора чи викликати зайві підозри. Я швидко залишив його кабінет і спробував розпитати чергову по поверху, зіткнувшись із нею в прохолодному коридорі.

— Наче була схожа... — чергова невизначено знизала плечем, підозріло оглядаючи мій дорожній костюм. — А навіщо вона вам?

— Просто шукаю знайому, — відповів я, намагаючись надати голосу буденного тону, хоча серце билося дедалі частіше.

***

Небо поступово прояснювалося, наливаючись помаранчевим західним світлом, коли я покинув «Тиху гавань». З моря тягнуло прохолодою, прибій шепотів свої нескінченні таємниці.

Через хвіртку я перейшов у «Зорі», де ми з Люською та Єгором зовсім нещодавно винаймали будиночок. Я блукав знайомими алеями, повз лаву біля старої туї, де ми полюбляли сидіти... Чи могла вона бути тут? Навряд чи. Якби вона відпочивала в «Зорях», я б не міг її не помітити. Розпитувати тут було небезпечно: того й дивись, наткнешся на знайомих, які ще не поїхали. Розпочняться запитання — чому повернувся, навіщо? Ні, треба йти.