Розділ 1.

Час дії: початок 2000 років

— Коли ти вже зробиш наші фотки з моря? — долинув до мене голос дружини.

Я якраз голився у ванній, розглядаючи в дзеркалі власну зарослу фізіономію.

— Мгм, — неохоче пробурчав я у відповідь. — Добре... Сьогодні замовлю у фотоательє.

Я провів станком Gillette по щоці й сполоснув піну. Зранку на душі було паскудно, тим більше в понеділок. Я мав іти на якусь нудну роботу в офісі, сидіти там за компом з дев'ятої до п'ятої. Це було складно. Тим більше після відпустки. Тим більше вперте спекотне літо ніяк не хотіло закінчуватися.

Після роботи я замовив в «AMORE STUDIO» роздруківки фото. Очікуючи на замовлення, я потягував у барі напій. Додому йти не хотілося. Єгор напевно в комп'ютерному клубі зависає, граючи в «Counter-Strike». А Люська збиралася в перукарню. Тому мене ніхто не чекає. Пиво виявилося якимось несмачним.

Виринувши з прохолоди бару, я забрав пакет із фотками, ліниво глянув на якість — досить прийнятна і все чітко видно.

Небеса нахмурилися, наче збиралися ринути дощем, але так і не змогли, замість зливи прийшла духота.

Кинувши пакет на сидіння, я поїхав на набережну. У безвітряний, задушливий день вода «дзеркалила» сіре небо. Я дивився на острів навпроти. Лише вода тихо плескалася навколо. Згадалося, як колись ми з батьком їздили на риболовлю і впіймали величезного сома. Зрештою, я тоді ловив мало. У панамі, шортиках і з сачком я полював на квіткових галявинах острова на метеликів. Якось упіймав махаона. І чудесну біланочку горошкову. І жовтянку... Я знав усіх метеликів напам'ять. Де зараз це моє захоплення? Розвіялося, зникло... Як це все було кумедно й чудово... Я показував батькові свій вилов, а він мені свій...

Як би хотілося зараз поїхати куди-небудь на річку, порибалити, посидіти біля багаття, зварити юшку.

«У душі все ще не може закінчитися відпустка», — подумалося мені. — Треба звикати до робочих буднів, нікуди не подінешся.

***

Ми сиділи з Люсею на синьому диванчику й розглядали фотографії з моря.

— Ось тут я добре вийшла? Правда ж, добре?

Вона стояла на пляжі на фоні шезлонга в планджі — з дуже глибоким вирізом спереду до самого пупка — і мала шикарний вигляд.

— А мені ця більше подобається, — тицьнув я в наступну фотку.

Тут моя подруга стояла на фоні вечірнього моря.

— Так, непогано, от тільки ця дама весь вид псує. І навіщо ти її зняв? — Люся тицьнула у фото.

— Та вона випадково потрапила в кадр, — автоматично промовив я, розглядаючи подробиці.

Цієї миті глянець у моїх руках ніби розтанув. Фото раптом ожило: море почало рухатися, до слуху долинув тихий, улесливий рокіт прибою і далекий, пронзливий крик чайки. Усього мене прикувала дивна постать жінки на задньому плані. У темно-синьому купальнику, що зливався із сутінками, вона завмерла в півоберта. Здавалося, вона ось-ось обернеться і погляне просто на мене — або на нас обох.

Її обличчя з тонким профілем і глибоким, сумним поглядом карих очей здалося мені втіленням досконалості. Вона здавалася прекрасною, а її постать — дивовижно гармонійною. Уся її поза дихала такою нетутешньою гармонією, що в мене перехопило подих. В очах на мить потемніло, а в груди, якраз під ребра, немов увігнали тонку гостру голку. Це був удар — миттєвий і приголомшливий.

Люська, не помітивши мого спантеличення, уже відклала цю фотокартку й захоплено розглядала нову, а я все не міг оговтатися, відчуваючи, як усередині досі вібрує той дивний, раптовий біль. Я механічно кивав, зусиллям волі усміхався, але був десь далеко.

Подальший вечір минав як зазвичай — ми вечеряли, потім кожен зайнявся своїми справами. Зовні я був колишнім — уважним, спокійним, помірно відстороненим. Але щось уже жило в мені. Я бачив перед собою цю таємничу жінку.

Здатність логічно мислити повернулася до мене лише під ніч. Я пішов спати у свою кімнату, а Люська влаштувалася на відкритій лоджії — на свіжому нічному повітрі їй завжди спалося краще.

Залишившись наодинці, я взяв альбомчик, куди Люська старанно вставила фото, і почав розглядати ту саму фотографію. Ось вона, ця незнайомка. Яка ж вона прекрасна! Виникло дивне відчуття, ніби я шукав її все життя. Цей профіль, цей промовистий, глибокий погляд... Її постать здавалася втіленням гармонії: невисока, але статна, зі смаглявими пружними ногами та розвиненими стегнами. І ніжні перса, чиї обриси вгадувалися під тонкою тканиною купальника...

Але хто вона? Розум підказував просте пояснення: одна з тисяч відпочивальників. Вийшла з води, побачила, що хтось позує, і поспішила піти з кадру, щоб не заважати. Але все-таки попала... Я встиг натиснути на спуск, і слава Богу, що встиг! Тепер я точно знаю — моя мрія існує в реальності. Куди вона йшла? Можливо, жовтий килимок в кутку кадру належить їй? Поруч лежить книжка...

Я придивився. Здається, я знаю цю обкладинку. Що ж це? Назва крутилася на язиці, але пам'ять уперто вислизала. Зітхнувши, я відклав альбом. Нових думок не було, і я забувся неспокійним сном.

Пробудження було несподівано легким. Я встав дуже рано і одразу пішов на лоджію. Там, укрита до підборіддя, мирно спала Люська; під свіжим вересневим вітром її ковдра біліла чистим, холодним світлом.