Глава 20. Вибір.

Але до мене вийшов білявий чоловік, вдягнений у сіру фуфайку. Так, він був схожий на того хто мені потрібен, але зрозумівши, що Демонеса не може за мною стежити, я вирішила трохи почекати. Все ж не хотілося мені залишати цю милу маленьку дівчинку саму.

- Ви щось хотіли? - пролунало у мене в голові, ніби пробудження від думок. - Рідко можна побачити тут туристів.
- Так, так я туристка. Прогулювалася лісом і натрапила на вашу невелику, але затишну хатинку. Хочу запитати, вже нібито сонце зайшло, темно, можна погрітися біля вашої теплої пічки годинку, а потім я піду собі? Такий гарний дим іде з вашої труби, що я майже відчуваю полум'я пічки.
- А.. якщо така справа.. Ласкаво прошу! - чоловік простягнув руки до житла, давши знак заходити.
Всередині хатинка виглядала так само просто: велика глиняна піч стояла навпроти дверей, два ліжка по кутках і біля пічки зліва невеликий обідяний стіл, такі самі обшарпані стіни. Хоча тут і було бідно, але любов і тепло давно царила тут. Затишок був навіть в найтемнішому кутку, куди маленька, але яскрава свічка могла не діставати.
- У нас якраз приготувався лісний кабан з домашньою картоплею в печі. - підхопила мене за руку дівчинка. - Ми тебе пригостимо!
Привівши до столу вона всадила мене, як почесну гостю і сіла поруч, поки чоловік діставав із печі запашного дикого кабана.
- Дуже вам дякую. - озвалася я, коли чоловік почав накладати мені м'ясо.
- Нема питань. - відмахнувся той з посмішкою аж до вух.
- До нас рідко приходять гості, - продовжив чоловік. - тож ми раді усім.
- Так. - підморгнула дівчинка таткові.
- Отож, звідки ви кажете? - застав мене чоловік, не дуже приємним питанням.
- А.. о.. з невеликого містечка поблизу цього лісу. - почала видумувати я.
- Я й не знав, що тут поблизу є міста, хіба що поселення. Я дуже давно не виходив з цього лісу, живу тут майже з дитинства, а тепер виховую тут і дочку. - він глянув на дівчинку, яка вже солодко наминала кабана.
- Як вас називати? - я теж почала їсти, м'ясо тануло у роті і по моєму виразі обличчя можна було здогадатися, що смачніше цього я ще нічого не їла.
- Називайте Берхам, а вас як звати?
- Джесс. - коротко відповіла я.
- Джесс, якщо ви зможете залишися на ніч, наша хатинка з радістю залишить вас у себе в обіймах.
- Урааа, Джесс може залишитися! - вигукнула мала.
- Мила, вона ще не вирішила. - зиркнув на дитину чоловік.
- Але ж ти залишишся? - заячим поглядом на мене глянула дівчинка.
"От як можна, навіть мені їй відмовити?"
- Гаразд, якщо ж ви не проти..
- Ураа. - дівчинка підскочила до мене і руками охопила мене за талію в міцних обіймах.
Але швидко відпустивши, вона сіла далі їсти. 
Після вечері дитина встала і прибирала зайвий брудний посуд, в ту чергу як Берхам помив. Вони жили тут дуже дружньо, я б не хотіла руйнувати все це. 
Я згадала себе маленьку, як тато грав зі мною, дружньо веселився, а я завжди була кислою і гіркою, хоча в душі любила сміятися, але тоді ще не могла. 
Згадувала я, поки я сиділа за столом досі крутячи під ним в руках невелику кулю. Берхам розтелив мені чудову домашню постіль на ліжку з правого боку. Схоже вони з дитиною будуть міститися на одному. Щоб віддячити за таку гостинність Берхаму. Я трохи посиділа з дівчинкою, розповідаючи їй свої історії в Раю. Під назвою "Вигадані казки". Її, звичайно, мої казки дуже вразили. Її очі сяяли, а руки знову сильно стискали мою талію. Виявилося дівчинку звати Міллі, не так давно, через велику відстань від цивілізації і навантаження, її мати поїхала у місто, кинувши дитину з батьком. Спочатку дівчинка сумувала, а потім знайшла сили продовжувати життя тут, і радіти кожному дню. Мене захопила їх сила волі. Веснянкове обличчя Міллі завжди світилось, даруючи її радість усім довкола. 

Хороша хатинка, хороші люди, і завдання, яке я обов'язково маю виконати. Питання вирішувати підступало до мене все ближче і ближче, неначе чортеня, але я не мала змоги обирати.