Глава 24. Дивний хлопчина. Частина 1.

"Нічого в цьому місці не змінилося. Все таке бридке." - зморщилася я.

- І так.. - привернула до себе увагу Демонеса. - Як ти вже знаєш в тебе є 3 душі, які ти маєш відібрати. Я знайшла другого "щасливчика", тому зараз ти відправишся до нього.
- Минулого разу я доволі довго шукала потрібну людину. Чи можеш ти поближче мене перенести?
- В деякі місця, як от той будиночок, я не в змозі переносити істот. Тому будеш шукати все сама! Все ж це не моя турбота шукати тобі ближче місця! Геть! - рукою вона махнула у бік дверей і відвернула голову.
Демони не стали випрповаджувати мене до порталу. Тому я здогадалася, що треба йти туди ж, як в перший раз. Сказати чесно, я вже не так хвилювалася, як у перше. Швидко стрибну, швидко знайду і швидко вб′ю, а може й не доведеться. Хто зна коли та істота знову прийде на так звану "допомогу". Але все ж будь що могло статися, якщо б я не вбила людину. Від моєї смерті, до смерті батька. Схоже він і справді допоміг..

Дойшовши до порталу, я так само швидко стрибнула у нього. А ось опинилася я під великим стовбуром дуба. Був ранній ранок, сонце вже почало сходити. Я визирнулоа з-за стовбуру і побачила невелике поселення. Все як у селі маленькі будиночки перепліталися витоптаною стежкою. По краях росла зелена травичка, з весело танцюючими квітами від пориву вітру. Я ще трохи поозиралася та вийшла на стежку.
"Дивно.. нікого немає. Може це покинуте поселення? Тому що як можна пояснити, що тут ззовсім немає людей?" - оглядалася я.
Невелика стежка вела до найближчого до мене будинку. Пройшовши по ній, я постукала у двері.
"Тиша.."
Позаглядала у вікна: всередині все виглядало так, ніби тут день тому жили люди, а зараз їх зовсім немає. Покинули все так, як було. 
"Може Демонеса не туди мене відправила?"
- Добре, мамо. - почулося неподалік.
Я обернулася і побачила біля сусідньої хати навпроти мене хлопчину. Він весело, підстрибуючи нісся кудись. На вигляд йому було років тринадцять. Він мав чорну чубину, яка пасмами падала йому на обличчя, чорняві ледь помітні веснянки та зелені вродливі очі. Одежа була трохи пом′ята та стара, вона так звисала з нього, що в мене з′являлося таке відчуття, що він зараз підстрибне і одежа на ньому тут таки розірветься, але моїм думкам не судилося сбутися. Одежа трималася добре. Відро в одній руці, вудка в іншій в такт підскакувало під його стрибки. Схоже він йшов рибалити. Але озера я тут не бачила. Я вирішила прослідкувати за ним, адже в мене не було вибору за ким слідкувати, можливо хоча б в нього дізнаюся де всі люди. Сховавшись за хатою, він не помітив мене, проскакуючи повз. Тихенько за деревами я йшла за ним. Нарешті він зупинився біля дерев′яного перону. І тут візирнувши з-за дерева я побачила невелике озеро.
"Як тільки я раніше не побачила його?" - насмішкувато з себе хіхікнула я.

Хлопець різко обернувся і я зачаїлася. Я відчувала його пильний погляд на дереві за яким ховаюсь я. Але поволі знову визирнувши я побачила, що він присів на перон, надів на крючечок вудки рано підготовленого черв′яка, і закинув її у воду. Я з полегшенням видохнула.
- Виходь! - гукнув він, дивлячись у воду.
"Що?! Він це мені?"- по дереву я сповзла до низу на коліна.
- Я сказав виходь! - він подивився прямо на моє дерево.
Ховатись уже було безглуздо, адже він явно звертався до мене. Я вийшла.
- Як ти мене помітив? - я підійшла до перону і сіла біля нього.
- Чуйка. Для чого ти за мною слідкувала? - він подивився мені у вічі.
- Хотіла спитати де усі люди? Чому тут так пусто?
- То чому ж не підійшла, а підкрадалася?
- Не знаю.
- Гаразд. Всі наші селяни з самого ранку поїхали у сусіднє село. Там відкрився торговельно-обмінювальний ринок.
- А чому ж ти тут зостався?
- Моя мати хвора, я не можу поїхати сам та й покинути її саму не хочеться. А поки ми з мамою в поселку самі, я можу порибачити без черги. Круто скажи? - він ніжно посміхнувся.
- Так..
- Стій. А ти тут звідки? - він прийняв посмішку і серйозно глянув на мене.
- Я проходила повз вашого села, тож вирішила зазирнути. 
- Стоп!
- Щось не так?
Він підсунув до мене своє обличчя і раз нюхнув.
- Ти смердиш. І цей сморід мені щось нагадує..
- Що саме? Звичайно вибач, я давно не милася. - похнюпила я брови.
- Я згадав! - хлопець підскочив, вронивши вудку у воду. - Ти демон!