Глава 19. Місія номер один або душа.

- Безсумнівно. - розсміялась Демонеса і я побачила, як демони-тіні поступово щезли не чіпаючи батька, за ними закривалося і моє оглядове вікно.
"Рада була тебе бачити батьку, хоча ти мене й не бачив.."
Різко з суму я перейшла в пекельну злобу і злісно з-під лоба глянула на Демонесу.
- Не дуркуй, сестричко. Я знаю всі твої слабкі місця. Бійся мене! - знову розсміялась та.
- Опиши точніше, що я маю зробити? - просичала я.
- Ти повинна взяти ось цю кулю, - вона продемонструвала прозоро-скляну кулю. - і коли знайдеш людину, яка мені не кориться, наставиш кулю на неї, сказавши: "Succhia il corpo". В кулі з'явиться чорний відтінок або дим, це означає, що твоя місія виконана.
- Скільки людей я так маю засмоктати? 
- Туди куди я тебе відправлю, всього лише одну.
- А якщо людина зможе вбити мене, я ж в браслеті? - нагадала я показуючи на міцно стиснувший моє зап'ястя браслет.
- Ніяка людина не зможе знищити демона, а ти сильніша за демона, тому з тобой нічого не станеться. - відмахнулася Демонеса.
- Сподіваюся...
- Тримай кулю. - магією вона легенько підняла кулю і піднесла до мене. - Ти маєш пройти за фріменами до порталу, і як прибудеш на місце, шукай будинок в якій живе білявий чоловік, років до 40. Він дуже зациклений на віруванні, тому не кориться. Забери його душу!
Я кивнула, взяла кулю і розвернулась, направившись за тінями. Портал знаходився посередині сусіднього мосту від порталу між Раєм і Пеклом. Тож діставатися туди було не так уже й довго. Як тільки переді мною відкрився портал я різко, без вагань чкурнула туди.
Опинилася я на земній галявині в глибокому лісі. Був полудень, я це зрозуміла по сонцю, яке відразу почало припікати мені голову. Пройшовши трохи в ліс, я стала під деревом та почала оглядати околиці лісу і галявину на якій опинилася, щоб знайти лісну хатинку чи бодай якийсь будиночок.
"Я що ще маю шукати його?"
Трохи постоявши в холодку, я рушила на північ, надіючись скоріше натрапити на хатку. Але кожного разу після того як я проходила галявину та відходила від неї, через декілька дерев і затемнянок вона поверталася знову. Я не звертала на це увагу, допоки не стомилася ходити по колу. Я пам'ятала з предмету "Я досліджую світ", що зазвичай, туристи залишали мітки на деревах, щоб знати, де вони вже проходили, тим самим не загубитися.
Поки я ходила сонце все більше починало сідати. Тож я мала скоріше знайти чоловіка. Під одним із дубів я знайшла невелику гілку, тут же нашкрябала на ньому літеру "Б" - була. Таким чином помітивши дерево. І рушила далі на північ. Через декілька хвилин вдалені я побачила світло, схоже то була хатинка, яку я шукала. Звернувши праворуч я наближалася все ближче до світла

- все далі в ліс, забувши шкрябати помітки на деревах. Вогник наближався до мене так само рвучко, як і я до нього. Вмить він погас, а я залишилася стояти посеред лісу. Не втрачаючи надію я рушила далі вперед, вже без свого поводиря. Сонце все більше ховалося за обрієм. Через двадцять хвилин по моєму відчуттю я зрозуміла, що заблукала. Навіть та величезна галявина не траплялася мені під ноги. Я здалася, здалася і впала на зелену траву. Дивне лоскотання мурах пробудило в мені запал. Наче, я тільки-но випила пляшку енергетичного напою. Я підвелася та рушила бігти в невідомому напрямку. Незабаром сонце остаточно зайшло. А я все бігла і бігла, надіючись на щось натрапити. Ламкі, колючі гілки врізалися мені в очі. Але я була настільки збудженою, що не помічала цього.
Моя вдача не підвела. Зверху над декількома соснами я побачила дим... дим від полум'я. Мої очі засяяли і я рушила у напрямку до нього. Вийшовши на спеціально вирубану, невелику галявину, я побачила лісну хатинку. Схоже це те, що мені треба. Я хвилювалася перед забиранням душі людини, і дуже цього не хотіла, але краще хай помре він ніж мій земний тато. Як кажуть душа за душу.
Пройшовши по виколотій цеглою та камінням доріжці, я постукала у двері. Зовні хатинка виглядала бідно: солом'яна, глиняний дах, обшарпані цегляні стіни пофарбовані у білий схоже вже століття тому; два вікна по краях хатки під якими гарно і пахуче росли лісові квіти. Далі з лівого боку невеличка криничка, з якої, мабуть, качають воду. Тут не було цивілізації, я б сказала, що це давно покинуте місце, хіба що людей тут ніколи не існувало ціла пустельно-зелена Сахара.
Через декілька моїх важких стуків, двері зі скреготом відчинилися, і я побачила маленьку дівчинку років п'яти. Вона виховано привіталася та когось гукнула, щоб підійшли до дверей. Я не сподівалася побачити в такій глушині маленьку дівчинку, тож була трохи здивовано-налякана, дивлячись що я прийшла робити. По проханню, за дверима я побачила чоловічий силует, який потроху наближався до мене. Міцно взявши кулю в руки, я приготувалася сказати слова.