Глава 18. Бридка сутність людини: поразка, смуток і відчай.

- В чому?

- На Землі існують люди, які проти докорінню мені. Вони доволі сильні, тож щоб не наражати мене на небезпеку ти підеш і вб'єш їх! - кінець вона сказала таким тоном, що я відчула як по моїй спині пройшли мурашки.

- Але ж на мені стримувальний браслет?

- На завданні тобі сила не знадобиться, просто візьмеш кулю і направиш на людину.

- Що за куля? І що вона саме зробить з людиною?

- Куля всього лише забере безжальну душу людини, на яку ти її направиш. А поки я не вкрад.. кхм.. заберу кулю у матінки ти посидиш у пекельній в'язниці.

Тіні зрозуміли знак, тому через декілька секунд взяли мене під руки і вивели з залу. В раз піднявшись, вони полетіли вздовж великого лавового озера, воно було настільки пекуче і розпечене, що будучи високо над поверхнею, я трохи відчувала, як поступово на моєму тілі з'являються опіки. Пролетівши трохи далі демони зупинилися біля великої башти, де стояв один демон-страж. Кинувши мене, наче нікчемну тряпку на міст, з польоту вони приземлилися на міст. 

- Заходь сюди. - проштовхнув мене демон-страж.

І я увійшла в не дуже приємну кімнату. 

Навкруги було дуже бридко й гидко. Багато скелетів істот, засохлої мертвої крові, прутів, які звисали стелею та невідома кругла пентограмма посередині, якою, мабуть, іноді щось переносять. 
"Цікаво, куди вона веде?"
Було відчуття, наче тут десятки або сотні тисяч років ніхто не прибирав. А на що я надіялася, на пентхаус з спа? Пахло там жахливо: скоріш за все, через велику кількість скелетів, тут справді помирало багато демонів. Якщо найближчим часом мене звідси не визволять, я стану наступною.
Поки я при вході розглядала в'язницю, тяжкі залізні прути впали зі стелі розділивши приміщення башні на вільну свободу і клітку, в якій знаходилась я. Від падання імпровізованих дверей, я злякано підскочила не чекаючи цього. Здавалося я опинилася у фільмі жахів..

Через декілька годин за дверима я почула непристойний звук, наче хтось сильно вдарився об колону головою. Незабаром звуки битви та тиша..

- Що там відбувається? - я спробувала визирнути з-за прутів, дарма, прути заважали.

- Гей, ти тут? - почулося зовні.

До в'язниці підійшов незнайомець. Одягнений він був у чорний плащ з накидкою на голові, яка сильно притискалася до його обличчя, через це я не могла розгледіти його лице.

- Ми знайомі? - здивовано дивлячись на нього запитала я.

- Не думаю. - відрізав той. - Я прийшов сюди, щоб допомогти тобі. Багато часу в нас немає, тому що думаю мене помітили, але я повинен дати тобі ось це. - він простягнув через невеликий отвір між прутами, маленький червоний кристал.

 Коли він поклав його мені у руки, різко розвернувся і почав йти, оглядаючись.

- Стій! Що це таке? Навіщо воно мені? 

Незнайомець ще раз покрутив головою, щоб його не помітили, і стрибнув з мосту. Я ще декілька хвилин оговтувалася і гадала: "Хто це може бути?". 

"Адже це не може бути Антихрист, він помер. Це хтось інший, але хто може піти проти Демонеси? Я гадаю тільки той хто впевнений у своїх силах. Можливо слід йому довіритися.."

Покрутивши в руках маленький рубіновий кристал, я кинула у кишеню.

"Гадаю, слід промовчати про цей екцидент.."

Незабаром до башні прилетіло декілька демонів. Вони спокійно відчинили в'язницю й випустили мене, сказавши пройти за ними. Я вийшла з невеликої печери і оглянула міст. Коли приходив незнайомець, я наче чула звуки боротьби, але де ж лежачий без свідомості демон-страж? Істота забрала його? Нібито замів свої сліди. Головне, що нікого не колише, де дівся демон. Здається тут і справді всім начхати на один одного, як казала Лоліта..
А ось відвели мене вже до любої сестрички, яка дуже добре розкинулася на моєму троні.
"Якщо б не цей браслет і її тіні, я б безсумнівно вмазала би їй по її фізіономії. Страшне, як браслет мене дістав."
- Я дістала кулю. - почала розмову Демонеса. - Тепер ти зможеш виконати моє завдання.
- З якої радості я буду це робити? - буркнула я. 
- А з такої, що в мене знаходиться твій кинджал.
- Мені начхати на нього, як і на тебе. Знайду собі іншу гостру іграшку. - з очима повних егоїсту я глянула на неї.

"Здавалося я хотіла обхитрити її, але це не дуже й то допомогло.."
- Я не сумнівалася, що ти так заговориш. Тому приберегла для тебе особливий подарунок. - вона встала з трону та підняла руки догори.
Вмить перед моїми ногами все попливло і враз я побачила земного тата, який мирно сидів і дивився телевізор в нашому затишному домі.
"Все ж як давно я не бачила батька, через цю біганину.. Я й на Землі давно не була. Як це він ще не зрозумів, що мене не має там?" - думала я втупившись собі під ноги і дивлячись на безпорадного батька.
- Тобі знайомий цей бридкий земний чоловік? - вивела мене з думок Демонеса.
- Що ти збирається зробити? - перелякано я глянула на Демонесу. 
- Я нічого, а ось мої слуги..
Раптом за спиною дивану на якому сидів тато, потроху почали виростати тіні, які з легкістю і майже непомітно вдягли мені браслет. Вони наближалися все ближче і ближче, моє тіло різко заніміло, серце почало постукувати, лиш очі могли дивитися на нещасну картину. Жахливіше всього, що я не можу нічого вдіяти.. Я почуваюся безпорадно.. Але я вже втратила одного батька, іншого, який мене вирощував з підгузників, втратити я не могла. Сльоза покотилася по моїй щоці, вагою впавши на розпечену підлогу Пекла.
- Я згодна! - вирвалося у мене з уст, я навіть не встигла усвідомити, що наробила.