Глава 2. Чоловік існує?

Наступного дня я прокинулася о дев'ятій годині ранку. Цієї ночі я не могла заснути, мені постійно снилися страшні сни про цю людину.

Сьогодні була неділя. В цей день ми з батьком, зазвичай, ходимо навістити мою мати на кладовищі..

Справа в тому що.. Я живу з батьком в маленькому одноповерховому будинку з горищем, де розташовується моя кімната, та маленьким гаражем з невеликим та старим автомобілем. Дім не великий, але дуже комфортний. Моя мати померла коли я тільки народилася, тож мій батько працював на трьох роботах, щоб забезпечити мене у всьому.

Спустившись до низу я привіталася з батьком, який готував яєчню з беконом на сніданок.

- Привіт, доню. Сідай їсти, їжа вже холоне. - після нічної зміни тато був дуже втомлений і це було видно по його синяках під очима та стомившимся голосі.

- Добре, тату. - сідаючи за стіл промовила я.

- Ми ж сьогодні повинні навістити твою маму, ти не забула? - запитав тато, ледь стоячи на ногах.

- Ти виглядаєш дуже стомленим, може сьогодні не поїдемо на кладовище, щоб ти виспався?

- Ні! Ми не повинні порушувати традицію, через мене. Не хвилюйся, я витримаю. - поцілувавши мене в лоб та сідаючи за стіл, промовив тато.

- Але я хвилююся, ти цілими днями на роботах працюєш, а я вимушена ходити до школи, а не допомагати тобі. Це нестерпно, почуватися безпорадною!

- Зараз твій обов'язок це вчитися, а за мене не хвилюйся... 

- Я буду намагатися вчитися, щоб через два роки допомагати тобі в роботі. - твердо наполягла я.

- От і добре. Зараз доїмо, зберемося та поїдемо.

- Ну добре, але поприїзду додому ти обов'язково ляжеш спати.

- Домовились.

Швидко доївши, зібравшись ми вирушили у дорогу. Дорога на кладовище була далеченька кварталів зо шість. Тож ми вирішили поїхати на автомобілі.

Приїхавши ми швидко підійшли до маминої могили.

- А ось і вона. - промовила я. - Сумно звичайно вийшло.

- Ось чому ти не можеш поспівчувати? Ти як той камінь нуль емоцій, навіть камінь більш емоційний! -звернувя до мене тато.

Добре, давай поглянемо трохи в минуле:

Народившись я не могла показувати емоцій. Ні радощів, ні гніву, всім навкруги здавалося, що я не відчуваю їх. Здавалося ніби мені всеодно на всіх. Лікарі казали, що з віком це можливо мине, але не минуло. Мабуть, тому в мене майже не було друзів.

На тата зазвичай це нерозуміння надходило на кладовищі. Тому він ставав не в гуморі.

- Вибач тату. - відрізала я. - Я не можу.

- Чому? Чому ти не можеш зробити того, що я прошу?

- Я не можу, і ти чудово це розумієш.

- Як завжди ти тільки слова: не можу, знаєш?

- Ні.

- А чому постійно це кажеш? 

- Бо це правда.

- Чому твоя мати залишила тебе мені? Я і так не можу себе забезпечити! - він похмурнішав. - Чому? 

- Вибач.

- Чому ти не можеш поплакати, хоч трошки, поспівчувати? Чому ти постійно така серйозна? - промовив батько вибігаючи з кладовища.

Я зосталась на кладовищі сама самісінька. Ще, як на зло пішов дощ.

- Мамо, ось скажи чому я не може показувати емоцій?

- Бо така ти є! - грізно сказав голос позаду мене.

- Хто тут? - швидко обернувшись спитала я.

Переді мною був великий червоно-чорний чоловік. З великими червоно-чорним обличчям та великими закрученими рігми. За спиною в нього виднілися чорні крила та маленький чорний хвіст, кінчик якого був червоний, та нагадував мені свічку. У руках він тримав, якусь зброю, яка нагадувала мені велику косу.

- Привіт, дівчинко. - сказав мені чоловік.

- Ти хто такий?

- Зараз не важливо хто я, важливо хто ти.

- Якщо ви шукаєте тут якогось свого родича, то будь ласка не чипайте мене. - повернувшись від чоловіка та почавши йти сказала я.

- Ану стояти! Інакше ця коса виявиться у тебе в горлянці. - закривши мені прохід своєю косою промовив він.

- Чого вам треба?

- Присядь.

- Ну добре.

Я сіла на лавочку, яка знаходилася біля маминої могили. Цей чоловік став переді мною.

- Якщо думаєш, що ти звичайна жалюгідна людина, то ти сильно помиляєшся!

- А хто я тоді?

- Ти ж розумієш про що я? Насправді твоє призначення це зло. Весь час я слідкував за тобою. Коли ти робила щось погане, ти отримувала від цього велике задоволення? Від причиненого тобою зла?

- Я не знаю. Напевно це було поганого.

- Ніби щось кипіло в тобі. Емоції, злість?

- Ну якщо це можна так назвати. Напевно так, але я не могла показувати ці емоції.

- Що ти відчувала після цього?

- Нерозуміння, змішані емоції чесно кажучи. Насправді я спокійна. Я просто хочу в цьому всьому розібратися.

- Ти не маєш рації, ти щось інше.

- Я не розумію.

- Ти не гідна цього світу!

- Ви хочете мене вбити?

- Ні. Слухай іди за мною.

Ми вийшли з кладовища та пішли в маленький ліс біля нього.

- Он бачиш ту корову? - спитав він.

- Так.

- Вбий її!

- Ні, я так не можу.

- Ось так. - він взяв і убив її одною рукою. - Ось так потрібно це робити.

- Що ви зробили?

- Те що повинна була ти зробити! Ця корова всеодно довго б не жила, її обов'язково вбили б. А тепер не скигли. Йди за мною.

- Добре...

Ми вийшли на околиці міста, там знаходилась заправка.

- Тепер підпали її! - впевнено сказав чоловік!

- Я не може. І не вмію. А раптом там люди і я їх вб'ю?

- Не переймайся за це. Ти не повинна боятися того, що ти когось вбєш, ти повинна бути сильною.

- Я не можу.

- Ось на потримай. - він дав мені косу та почав ритися в своїх кишенях. - А ось і він. На бери це, і віддай мені мою косу.

- Що це?

- Це полум'яний кинджал.

- Для чого він мені?

- Он бачиш маленьку кішечку, яка ходить біля заправки? Вбий її, або це зроблю я. А тобі будуть непереливки! - він наставив на мене косу і я зрозуміла, що виходу немає.

- Добре, добре. Я намагатимусь це зробити.

- Давай швидше, у мене багато справ.