Розділ 13

Сукня одягнена, волосся вкладене в красиву зачіску, макіяж на обличчі нанесений. Я стою перед дзеркалом і не вірю очам. Я справжня красуня. Точно наче принцеса, як хотіла бабуся. Залишилась остання деталь — діадема, котра досі лежить у коробці. Я кидаю на неї короткі погляди, але поки що не наважуюсь її надягти на голову.

- Ти вже готова? - Віка вбігає у кімнату у блакитній сукні до колін. Її довге хвилясте волосся розпущене і розсипалось по тендітних плечах. - Там стільки людей зібралось. Наче на весілля.

- Ох, не кажи цього, інакше я не спущусь, - здригаюсь і обіймаю себе руками. - Як згадаю, що всі будуть на мене витріщатись, то погано стає. Не люблю я цього.

- Я тебе не розумію, - хмикає дівчина схиливши голову на бік. Вона із захватом в очах розглядає мене. - Це ж так чудово, коли на тебе дивляться, роблять тобі компліменти, і запрошують на танець. Маріє, а ти дуже красива.

Вона підходить ближче і торкається ніжної тканини сукні.

- Я тобі навіть заздрю.

- То може поміняємось? - підморгую їй.

- Я б з радістю, але це неможливо. Сьогодні твій день, - зітхає і підходить до ліжка. - Яка красива діадема. Можна я надягну її на тебе.

- Можна, - усміхаюсь.

Віка обережно дістає прикрасу з коробки і ще обережніше кладе мені на голову. Я торкаюсь тонкого металу і лише зараз розумію, що на голові тримаю шалену купу грошей.

- Це просто неймовірно, - захоплено видихає Віка, трохи відступаючи, щоб оцінити мене збоку.

Я дивлюся на себе в дзеркало й на мить втрачаю дар мови. Діадема ідеально пасує до сукні, немов була створена саме для мене. Метал виблискує в світлі, дорогоцінне каміння сяє, ніби вловлює кожен мій рух. Неймовірна краса. Бабуся знає толк у прикрасах.

- Ти наче справжня принцеса, - повторює Віка, і я помічаю в її очах щире захоплення.

- Саме так і задумувалось, - підморгую їй.

У двері стукають.

- Маріє, тобі час виходити, всі чекають, - чується татів голос з-за дверей.

Я кидаю останній погляд у дзеркало і ми з Вікою залишаємо кімнату.

Сходами я спускаюсь під руку з батьком. Віка плентається позаду, я лише чую її важке схвильоване сопіння.

На першому поверсі нас зустрічає перша партія гостей.

Я бачу, як обличчя незнайомих людей обертаються до мене, оцінюючи кожну деталь мого вигляду. Хтось усміхається, хтось шепочеться, а дехто дивиться з відвертим захопленням.

Батько міцніше стискає мою руку й веде вперед. Я намагаюся зберігати байдужий вираз обличчя, хоч всередині все стискається від напруження.

- Ти маєш чудовий вигляд, доню, - тихо каже тато, схилившись до вуха, а потім повертається до гостей. - Вітаю у моєму домі. Хочу представити вам мою рідну дочку Марію.

Майже кожен підходить і вітається зі мною, а батько називає їх імена. Я нікого не запам'ятовую, обличчя зливаються воєдино, імена переплутуються. Я лише киваю і усміхаюсь.

На дворі ще більше людей і сцена повторюється. Мужньо витримую увагу натовпу. Дехто з чоловіків навіть цілує мені руку, жінки часто розглядають мене заздрісними поглядами. Та я намагаюсь ні на кого не звертати уваги, просто виконую свою роль.

У натовпі виловлюю бабусю, яка зачаровано дивиться на мене і щось завзято говорить своєму приятелеві художнику. Вони наче не розлий вода, завжди разом.

А потім я бачу його. Сергій стоїть збоку від усіх, з келихом в руці. Спокійний, відсторонений, але його погляд не відпускає мене. Він дивиться уважно, майже пронизливо, ніби намагається прочитати мої думки.

Я відчуваю, як серце прискорює свій ритм. Поруч продовжують звучати голоси, дзвенять келихи, хтось сміється, але для мене все ніби приглушується. Є тільки він і ця дивна зорова розмова між нами.

Потім він підносить келих і салютує мені, а я киваю, ледь стримуючи усмішку.

- Бабуся казала, ти знайшла з ним спільну мову, - раптом чую тихий голос батька.

- Так, - відповідаю уривчасто, втративши зоровий контакт з Сергієм. - Ми начебто зустрічаємось.

Батько якось стримано киває, задумано дивиться на мене.

- Я не буду вказувати тобі з ким бути, не маю права на це після того, що зробив, - каже після короткої паузи. - Але дозволь дати тобі пораду.

Він чекає моєї згоди і я киваю. Чомусь мені здається, що не сподобається, що він скаже.

- Не довіряй людям повністю, - батько говорить спокійно, але в його голосі звучить щось схоже на застереження. - Я знаю усіх цих людей, Маріє, - обводить натовп поглядом. - Вони чарівні, вони вміють говорити правильні слова, але інколи це лише гра.

Я стискаю губи. Очікувала щось подібне.

- Ти кажеш це конкретно про Сергія? Чи маєш на увазі усіх присутніх?

- І його теж. Сергій хороший хлопець, не сперечаюсь. Але коли справи доходять до великих грошей, будь-хто може зрадити.

Знову попередження. Та скільки можна? Невже тут немає жодної людини, яка б просто пораділа за мене? Настрій псується остаточно і я вже не хочу знаходитись посеред цього натовпу і продовжувати свято.

- Дякую, що втягнув мене у цей божевільний світ великих грошей, - кажу докірливо і висмикую руку, відходжу.

Далі я хочу провести час, як я бажаю, тому знаходжу очима Сергія і прямую до нього.

- Привіт, ти неймовірно красива, - робить мені комплімент, нахиляється і цілує у щоку.

- Дякую, - настрій відразу покращується. Що б там не казали, а мені з ним добре. - Ти й не уявляєш, як я хочу втекти звідси.

- В чому проблема, - підносить брови. - Допомогти?

Обвиває рукою мою талію, підсуває ближче. А я відразу ніяковію, адже нас усі бачать.

- Може ще трішечки потерплю, - морщу носа. - Не хочеться розчаровувати бабусю. Вона так старалась.

- Твоя бабуся справжня чарівниця, - мило усміхається. - Он яке свято влаштувала. Можна ціле весілля відсвяткувати. Наречена вже є.

Він підморгує. Натяками змушує мене червоніти.

- Так, тільки нареченого нема, - опускаю погляд.