Розділ 12

В день святкування я сильно нервую.

Сьогодні зберуться всі: родина, друзі та знайомі батька. А серед них — і він. Сергій.

Від самої думки про нього серце починає битися швидше. Я не знаю, як поводитися. Чи буде він холодним і стриманим, як ніби між нами нічого не було? Чи можемо ми на люди показувати свої почуття? Ми з ним зустрічаємось декілька днів, але так і не говорили про те, як будемо себе вести на святі.

Я переминаюсь з ноги на ногу, не можу знайти собі місця. Розкішна рожева сукня акуратно лежить на ліжку. А поруч коробка, в якій знаходиться діадема. Мені її принесли вчора ввечері. Бабуся власноруч передала мені її і побажала на сьогодні терпіння та мудрості. Що це могло означати? Невже вона думає, що я психану і просто втечу з дому?

Якщо чесно я на межі цього.

Треба розвіятись. Треба зібратись докупи. Тому взуваю свої улюблені кросівки і поспішаю вниз. Треба прогулятись.

У дворі повно людей, котрі підготовлюють територію до свята. Розкладають столи, прикрашають стільці і всякі декоративні штучки у вигляді арок. Вмонтовують шатер з білої тканини на випадок дощу. На щастя ясна весняна погода дозволяє провести свято на свіжому повітрі.

Швидко шмигаю повз зайнятих працівників. В іншому кінці всього балагану помічаю бабусю, котра активно керує процесом. Не хочу попадатись їй на очі, тому звертаю в інший бік.

Приходиться обійти будинок, щоб відкоригувати свій шлях до лісу. Трішки там посиджу у тиші і спокої. Розслаблюсь і заспокою нерви.

Та одній мені побути не судилось.

Як тільки заходжу за пагорб, бачу Артура, котрий зручно вмостився на берегу озера. Я вже збираюсь дати задню, але він чує мої кроки і обертається. Він уважно оглядає мене з ніг до голови, а потім відвертається, так і не сказавши ні слова.

Що, знову граємо в мовчанку?

Завмираю в роздумах, чи підійти до нього, чи залишити самого.

І чому з цим хлопцем так важко? Мені не подобається, коли між нами висить напруга. Я хочу, щоб ми спілкувались нормально, все ж таки живемо в одному домі. Тому роблю крок уперед.

Нехай супиться, скільки влізе, а я підійду, і ввічливо привітаюсь.

- Привіт, - присідаю поруч з ним на сухе дерево, стовбур якого майже зрісся з землею. - Я не заважатиму?

Спочатку він вдає, що наче не почув, а потім різко розвертається до мене.

- Чому ти така вперта? - запитує роздратовано. - Чому не слухаєш мене?

- Це ти про що? - здивовано підношу брови, хоч підсвідомо починаю розуміти, про що він.

Сергій. Його болюча тема. І чому Артур його так не любить?

- Не вдавай дурненьку, - його голос різкий, в ньому кипить гнів. - Ти знаєш про що я. Про кого.

- А тобі не здається, що ти не маєш права вказувати, з ким мені зустрічатись? - обурююсь на його агресивний тон. Та за кого він себе має? Думає, що може керувати моїм життям?

- Є стільки адекватних чоловіків, а ти повелась на нього.

- Він хороший, - заперечую, навіть не задумуючись.

- Звідки ти знаєш? - глузливо перепитує. - У нього стосунки з Кароліною. Тебе це не хвилює?

- Були. Вони більше не разом, - пищу.

- І ти думаєш, що він швидко забув її і запав на тебе?

- На що ти натякаєш? Що я не достатньо красива для нього?

- Ти дуже красива, - раптом каже, і його голос звучить глухо, ніби він стримується. - Але не в його смаку. Повір, я знаю, які дівчата йому подобаються.

Образливо і неприємно чути таке. Артур руйнує всю мою впевненість, що в нас з Сергієм все може бути по-справжньому.

- А в чиєму я тоді смаку? - фиркаю до нього ображено.

- У моєму, - говорить тихо і відводить погляд.

- Та невже? Який сюрприз, - вибухаю від обурення і підскакую з місця. - Це тому ти постійно мене ігноруєш і поводишся так, наче я тебе чимсь образила? Навіщо ти все це говориш, Артуре?

Не хочу з ним більше говорити, тому розвертаюсь і йду. Але чоловік наздоганяє і ловить за руку, різко розвертає до себе.

- Просто з тобою можуть гратись. А я не хочу, щоб ти постраждала, - його проникливий погляд вивчає моє обличчя.

Я важко дихаю, несила вгамувати злість. Артур постійно викликає в мене неоднозначні почуття. То хочеться його прибити, то виникає бажання довіряти і прислухатись до його слів.

- А може це ти зі мною граєшся? - ціджу крізь зуби і висмикую руку з його захвату. - Що в тебе в голові, Артуре? Чого ти домагаєшся? Бажаєш отримати вигідний статус завдяки моєму батькові? Тому ти так віддано з ним працюєш? А союз зі мною для тебе був би ще вигідніший? Так? Тому ти намагаєшся розсварити мене з Сергієм, щоб мати самому гарні шанси?

Його обличчя блідне, а щелепи міцно стискаються. В темних очах з'являється розчарування.

- Я думав, ти розумніша, Маріє, - говорить холодно, наче ми стали справжніми ворогами. - Ти здалась мені розсудливою дівчиною. Та столиця і гарне життя псує всіх, а тебе здається затягує досить швидко. Лише декілька масних поглядів Сергія, і ти втратила здатність думати.

- Он як ти заговорив? То ти вважаєш мене безмізкою блондинкою? Яке ти взагалі маєш право мене оцінювати? - відходжу назад, не бажаю стояти поруч з ним. - Я знаєш, що я про тебе думаю? Ти холодний і відлюдькуватий бовдур. Ти просто заздриш Сергію, бо він має все, а тобі до нього ще дуже далеко, - він фиркає і качає головою, але я продовжую. - І Сергій мені подобається. І я з ним зустрічаюсь. А з тобою я навіть в одному будинку знаходитись не хочу. Чого ти взагалі живеш у мого батька? Невже не можеш винайняти собі квартиру?

- Я маю власне житло, не хвилюйся про це, - його голос холодний, без жодного натяку на емоції. - Я живу я тут тимчасово, на прохання твого батька. Ти тут недавно і не знаєш усіх нюансів. Володимир Іванович шкодує тебе, не розказує. А я вважаю, що дарма він так робить. Нехай би знала все, нехай би заглибилась у проблеми.

- Які проблеми? - перебиваю його. Щось в грудях стискається. Передчуття підказує, що нічого хорошого не відбувається. - Скажи мені.