Розділ 8

Бабуся відправляється у справах, а Сергій веде мене до своєї машини.

Відчиняє переді мною дверцята і я сідаю всередину, вдихнувши приємний аромат салону. Я поводжусь з ним стримано, трохи відсторонено, все ж таки слова Артура не дають мені покою. Він застерігав, що Сергій не простий тип. І тепер я чекаю від нього якогось підступу.

- Як тобі столиця? Подобається? - запитує, завівши двигун і виїжджаючи з парковки.

- Місто, як місто, - знизую плечима. – Трохи шумне, і я тут майже нічого не знаю. Лише дорогу до університету запам'ятала.

- Ти навчаєшся? На кого?

- У медичному.

- Збираєшся бути лікарем? Рятувати життя? - з кожною моєю відповіддю він дивується все більше.

- Медсестрою, на лікаря навряд чи потягну.

- Важко навчатись? - кидає на мене короткий погляд.

- Вартує багато коштів.

Сергій голосно сміється, а я дивлюсь на нього з нерозумінням. Чому це йому так весело?

- Ти дочка Володимира Івановича, одного з найбагатших людей в країні і кажеш, що не маєш грошей на навчання?

Я напружуюсь, відводжу погляд у вікно.

- Це гроші батька, не мої, - сухо відповідаю.

Сергій похитує головою, все ще усміхаючись.

- І що, він не допомагає тобі?

Я стискаю губи. Тема сім’ї — не та, яку я хочу зараз обговорювати.

- Я впораюся сама, - кажу після паузи. - Мені не потрібні його подачки.

Настає напружена тиша. Я не хочу продовжувати розмову, а Сергій, здається, це добре розуміє, тому якийсь час мовчить, а потім змінює тему:

- Ти казала, що майже нічого тут не знаєш. Отже, тобі потрібен гід?

Я хмикаю.

- Ти хочеш запропонувати свої послуги?

- Чому б і ні? - знизує плечима. - Я чудово знаю це місто, покажу тобі його з іншого боку.

Я вагаюся, але його спокійна впевненість чомусь зачіпає.

- Із темного боку? - питаю жартома.

Надворі вже вечеріє і скоро все місто перейде у нічний режим.

Сергій знову усміхається, але цього разу в його очах з’являється щось небезпечне.

- Саме так, Маріє.

Я відчуваю, як у грудях прокидається хвилювання, змішане з цікавістю.

- І що ж ти мені покажеш? - питаю, схрещуючи руки на грудях, намагаючись зберігати холоднокровність.

- Терпіння, - загадково каже Сергій, роблячи поворот ліворуч.

Машина впевнено мчить нічними вулицями. Я дивлюся у вікно — вогні міста відбиваються в склі, розчиняються у темряві, наче живі.

- Ти довіряєш мені? - раптом запитує він.

Я повертаю голову.

- Ми знайомі один день. Як гадаєш?

Сергій усміхається.

- Значить, мені доведеться це виправити.

Я навіть не встигаю відповісти, як він звертає на невеличку вуличку, освітлену лише неоновими вивісками. Тут зовсім інший світ — розкішні машини, стильні люди, легкий дим кальянів, запах великих грошей.

Сергій зупиняється біля чорного входу, виходить і відчиняє мені дверцята.

- Ласкаво просимо в нічний бік столиці, Маріє. Тільки не загубися.

- А ти пильнуй мене, бо інакше, якщо загублюсь, то буде тобі непереливки від моєї бабусі, - промовляю схвильовано.

- Не сумніваюсь, - голосно сміється.

Сергій бере мене за руку і веде до входу.

Я вагаюся, але його хватка впевнена, тож доводиться крокувати слідом.

Двері перед нами відчиняє охоронець — кремезний чоловік у чорному костюмі, що мовчки киває Сергію. Ми заходимо всередину, і я одразу ж відчуваю зміну атмосфери.

Тут панує напівтемрява, розрізана лише м’яким неоновим світлом. Дим змішується з ароматами дорогого алкоголю та парфумів. На сцені грає жива музика, а в дальньому кінці залу видніється бар, де сидить група чоловіків.

- Що це за місце? - запитую пошепки.

- Тільки для своїх, - коротко відповідає він, нахиляючись до мого вуха.

По спині пробігає мурашки від його теплого подиху на шкірі.

- І я теж «своя»?

Сергій усміхається.

- Звичайно, ти ж Крижанська, а це прізвище чогось та й важить.

Він кладе долоню мені на поперек і підштовхує вперед. Ми сідаємо за столик в тихому кутку, де менше людей.

- Взагалі-то, в мене інше прізвище, - напружено виправляю його.

- Справді? - здивовано підносить брови. - Взяла прізвище матері?

Я не хочу вглиблятись у сімейні справи, тому просто киваю.

Сергій замовляє нам випити, мені коктейль, собі віскі.

Мовчки тягну солодкий напій і розглядаю бар. Людей не багато, але відразу видно, що то не звичайні відвідувачі. Це господарі світу і мажорчики, вони можуть дозволити собі робити все що захочуть, і ніякого покарання. Я теж тепер належу до їхнього числа і від цієї думки хребтом біжить холодок. А може це я так реагую на погляд Сергія, котрий весь час гіпнотизує мене поглядом?

- Хочу дізнатись твою історію, - нарешті говорить, нахилившись ближче. - Я не можу не думати про це.

- Ти про що? - здивовано підношу брови.

Його обличчя зараз так близько і я не можу не милуватись його ідеальними лініями. Бог знущається з моїх очей, створивши такого красеня.

- Про те, що ще недавно про тебе ніхто не знав, - пояснює, а я напружуюсь, розуміючи, куди він хилить. - Звідки ти взялась? У Володимира Івановича завжди була одна єдина дочка. А тепер він сміло розповідає про тебе і влаштовує для тебе свято.

- Це довга історія, - знизую плечима і відхиляюсь, бо відчула його приємний аромат і він дуже манить. Не треба захоплюватись цим чоловіком. Я досі пам'ятаю попередження Артура, хоч з кожною хвилиною перебуваною поруч з Сергієм, воно потроху розвіюється.

- Ми нікуди не поспішаємо, - і чарівна усмішка.

- Це ти не поспішаєш, а мені завтра зранку вставати на пари, - кажу досить серйозно.

- Хочеш, щоб я відвіз тебе додому? Подаруй один танець.

- Це шантаж?

- Прохання.

Сергій підводиться і протягує руку. Мить вагаюсь, а потім приймаю його запрошення. Чого боятись? Це всього лише танець. Правда повільний і з найкрасивішим чоловіком, якого я колись бачила.