Розділ 6

- Вітаю, - млосно промовляє красень, затримавши на мить на мені погляд. - Я мав зустрітись з Володимиром Івановичем, але здається ми розминулись. Його машини я не бачу.

- Він ще не повертався додому, - відповідає сухо Артем. - Ти щось переплутав.

- Можливо, - киває і знову дивиться на мене. - Не познайомиш з чарівною дівчиною.

Ох, я прямо відчуваю напругу між ними.

Артур не поспішає відповідати, тому я протягую руку красеню Сергію і привітно посміхаюсь:

- Я Марія. Донька Володимира Івановича.

Сергій на мить завмирає, а потім його губи розтягуються в легкій усмішці. Він бере мою руку, але замість простого потиску злегка торкається її губами.

- Дуже приємно, Маріє, - каже оксамитовим голосом, і його погляд на мить стає глибшим, ніби він намагається прочитати мене наскрізь. - Не знав, що у Володимира Івановича є ще одна така чарівна дочка.

- Ніхто не знав, - нервово хіхікаю, відчуваючи поколювання в місці поцілунку.

- Марія нещодавно приїхала і ще не встигла з усіма познайомитись, - холодним голосом Артура можна заморозити.

- Але ти вже встиг з нею роззнайомитись, - мружиться Сергій. - Прогріваєш собі місце у сімейному бізнесі?

Ця його репліка мені зовсім не подобається. На що це він натякає?

- Я допомагаю Марії адаптуватись, - відрізує різко Артур, підсунувшись до мене ближче.

- Я сподіваюсь, Марія на довго тут затримається, - Сергій миттю забуває про суперника і знову мило мені усміхається. - Надіюсь на ще одну зустріч і знайомство ближче.

Я стримано киваю, хоча всередині відчуваю якусь дивну напругу. Можливо, справа в його погляді… Або ж у тому, як Артур стоїть поруч, схрестивши руки на грудях і дивлячись на Сергія з відкритою недовірою.

Нарешті гість-красень прощається і повертається до машини. Лише коли він виїжджає за територію двору, відчуваю, що напруга нарешті спадає.

- Що це таке було? - підношу на Артура очі.

Він ігнорує моє питання, мовчки прямує в бік гаражів, де припаркована його машина. Він так і не встиг загнати її всередину. Я слідую за ним, мені дуже цікаво, чому між ними така ворожнеча.

- Артуре, відповідай, - наполягаю, коли розумію, що чоловік не збирається говорити.

Він відчиняє дверцята з боку водія і нарешті дивиться на мене.

- Не розумію про що ти, - суха відповідь.

І сідає всередину.

О ні, так просто він мене не спекається. Швидко застрибаю в машину на пасажирське сидіння і гепаю дверцятами. На здивований погляд Артура лише схрещую руки на грудях, даю зрозуміти, що нікуди не піду.

- А ти приставуча, - шипить. - Точно як моя сестра.

- Не переводь стрілки, - перебиваю його. - Я стояла між вами, і мене ледь не розплющило від напруги. Ви ворогуєте?

- Ні, але я його недолюблюю і він це знає, - качає головою. - Сергій неприємна людина. Один з тих, хто досягає своєї цілі будь-якою ціною.

- У нього і так все є, - дивуюсь. - Що тут ще досягати?

- Повір, чим більше маєш, тим більше хочеться.

Я задумуюсь і починаю гризти ніготь на великому пальці. Може справді люди хочуть дуже багато. Але Артур теж не звичайний парубок, будує собі кар’єру у мого батька. Не йому осуджувати.

- Добре знаєш Сергія? - зиркаю на нього.

- Досить добре, - зціплює щелепу, дивлячись кудись вперед. - Ми навчались разом, тому достатньо вивчив його характер. Дам тобі пораду, - кидає на мене турботливий погляд. - Краще не зв'язуйся з ним.

- І не збираюсь? - легковажно знизую плечима. - Можливо я тут взагалі ненадовго.

- Справді? - підносить брови і повертається до мене. - Хочеш повернутись додому?

- Ще не вирішила, - відводжу погляд.

- А Володимир Іванович збирається в честь твого приїзду свято організовувати на ці вихідні, вже запрошення розсилає.

- Правда? - дивуюсь новині. - А чому мені ніхто нічого не сказав?

- Ще скажуть, - киває. - А бабуся Катерина обов'язково потягне тебе на шопінг.

- Ох, я цього не люблю, - важко зітхаю і прикриваю обличчя руками.

Артур тихо сміється і відчуваю, як його тепла долоня лягає на моє коліно. Завмираю і здивовано підводжу на нього очі, а він похапцем забирає руку.

- Вилазь, я заїду у гараж, - каже відсторонено, не дивлячись на мене.

Я кліпаю, намагаючись зрозуміти, що тільки-но сталося. Артур ніби випадково торкнувся мене, але його реакція... Він явно щось відчув, але не хоче цього показувати.

Мовчки відкриваю двері й виходжу з машини, глибоко вдихаю свіжого повітря.

Артур заводить двигун і повільно спрямовує авто у гараж. Я дивлюсь йому вслід, а в голові звучить його сміх, тепло його долоні досі відчувається на шкірі.

- Та годі вже думати про це, - шепочу сама собі й вирушаю до будинку.

Свято, значить? Володимир Іванович дійсно хоче мене представити всім? Чому я про це дізнаюсь останньою?

Я заходжу всередину, і перше, що бачу — це бабуся Катерина, яка сидить у вітальні, уважно розглядаючи мене.

- Привіт, люба, - лагідно всміхається вона. - Нам треба поговорити.

- Доброго дня, бабусю, - промовляти це слово одна приємність. - Щось важливе?

Вона плескає долонею поруч з собою по дивані, запрошуючи присісти. І я швидко підходжу до неї, сідаю, і відразу вловлюю приємний аромат парфумів.

- Просто хочу запитати, як твої справи, - відповідає бабуся Катерина, дивлячись на мене теплими, але уважними очима. - Як ти тут, звикаєш?

- Стараюсь, - знизую плечима.

- Я знаю, що Володимир Іванович для тебе ще чужий, - м’яко каже вона. - Але він намагається все виправити. Хоче зробити для тебе все можливе.

Я мовчу, опускаючи погляд. Дивно чути такі слова. Всі ці роки він не цікавився мною, а тепер раптом…

- І в неділю готує свято на твою честь. - продовжує бабуся, примружуючи очі. - Ти знала про це?

- Ні, тільки що дізналась від Артура.

- Ох, цей хлопець. Він дуже хороший молодий чоловік. Володимир Іванович постійно його хвалить, він так старається на роботі, - вона сміється, але в її очах з’являється загадковий блиск. - Він тобі подобається, так?