Розділ 5

- Нарешті я відвідаю той лісок, - бурмочу під ніс, виходячи з будинку одягнена у спортивний костюм і кросівки.

Декілька наступних днів я майже не мала вільного часу, займалась організаційними справами. Зв'язувалась зі своїм університетом, домовлялась за переведення. Все ж таки я вирішила тут трохи затриматись, а навчання кидати не хочеться.

З батьком я більше не бачилась, він постійно у справах. Декілька раз за сніданком зустрічала бабусю, а в день її ніколи немає. Невже вона справді багато часу проводить з тим старим художником? Підозрюю, що в них досить близькі стосунки.

Крокую вперед по густій траві, намітивши ціль. В руці тримаю телефон, треба зробити багато фото і показати дівчатам. Вони там вмирають від нетерпіння дізнатись більше, а я ніяк не зберусь дати їм ту інформацію.

- Куди це ти зібралась? - раптом чую голос Артура з боку гаражів.

Не оглядаюсь. Не впевнена, що це він до мене. Після дня знайомства ми більше з ним не розмовляли. Сестра його кожного вечора приходить до мене в кімнату, або кличе до себе. Ми з нею навіть досить добре стоваришувались. А от Артур вперто мене ігнорує. Окрім сухого привітання, більше нічого від нього не чула за ці дні. І мені здається, що я йому не подобаюсь. А може злиться, що ще одна спадкоємиця з'явилась? Він працює з моїм батьком і можливо хоче з часом стати його партнером. А зайві конкуренти у цій справі не потрібні.

- Маріє, я б не радив тобі ходити туди самій, - голос вже ближче, а в наступну мить мене смикають за рукав.

Різко розвертаюсь і зустрічаюсь з темними очима.

- Це ти до мене? - здивовано перепитую.

- Не прикидайся, що не почула, - дратується. - Я говорив досить голосно.

Я киваю на його пальці, що зімкнулись на моєму лікті, і він відпускає.

- Пробач, забула як звучить твій голос за ці дні, - прискаю сарказмом. - І взагалі не думала, що ти можеш до мене говорити.

Артур сміється і на його щоках з'являються милі ямочки. Так, напевно ті ямочки зваблюють не одну дівчину.

- Я зрозумів, - мотає головою. - Ти образилась на мою холодність.

- Скоріше навмисна демонстрація неприязні, - виправляю його.

- Все не так, як ти собі подумала, - виправдовується, а я лише фиркаю на його слова. - Просто я не такий, як моя сестра. Не звик падати на вуха кожній людині, яку зустріну.

Це так. Віка ще та причепа. Вона годинами говорила б, і інколи приходиться м'яко натякати, що мені вже час йти.

- Дівчині не вистачає уваги. Батьків поруч нема, брат постійно зайнятий.

- Вона завжди такою була, - усміхається, і я знову милуюсь його ямочками. - Як тільки почала говорити, не замовкала. Інколи я від неї втомлююсь.

- Вона казала, що не хоче їхати за кордон. Навіщо її змушувати? - цікавлюсь.

- Мама хоче, щоб Віка там здобула вищу освіту. Думає, таким чином їй легше буде в майбутньому.

- Я б краще спитала у Віки, перш ніж вирішувати за неї.

Ніколи не подобалось, коли долею людини намагаються керувати інші. Хоч тут Віка ще неповнолітня і не може повноцінно брати на себе відповідальність.

- Я не лізу у все це, - знизує плечима. - Кожна їхня розмова завершується великим скандалом.

- Зрозуміло, - киваю і обертаюсь у бік лісу. Приємно, що Артур заговорив до мене, але я хочу все ж таки туди потрапити. - Ну, бувай. Потім ще зустрінемось.

- Я серйозно, Маріє, - наздоганяє мене Артур, як тільки я рушаю. Він йде поруч, не відстає. - Краще не йди. Там може бути небезпечно.

- Жартуєш? - сміюсь, глянувши на його серйозний вираз обличчя. - Що там? Розбійники? Ця ж територія належить батькові.

- Так, але диких кабанів це не зупиняє. Вони часто там ходять до озера.

- Кабани? - я навіть завмираю від здивування. - Тут? Майже біля міста? А хіба лісок не огороджений?

- Огорожа їм не завада. Вони роблять у сітці дірки. І ходять зграєю. Якщо натрапиш на самицю з дитинчатами, вона нападе.

- Ти мене не налякаєш, - фиркаю і прискорюю хід. - Своїх планів я змінювати не буду. Вже налаштувалась пройтись на природі, сфотографувати красиві місця.

Крокую впевнено, хоч слова Артура вселяють всередину легке занепокоєння. Ну нічого, якось розберусь. В крайньому разі, якщо когось зустріну вилізу на дерево. Хоч я це не дуже вмію.

От, халепа! І навіщо він сказав про кабанів? Тепер моє серце намагається вискочити з грудей, чим ближче я наближаюсь до лісу. У вухах гуде, бахкає так, що я майже нічого не чую.

Хоча ні, чую якийсь шурхіт позаду. Зупиняюсь і перелякано оглядаюсь, в надії, що це не дика тварина.

- Що ти тут робиш? - шиплю, струшуючи з себе напругу. - Я думала ти вже пішов у дім.

- Злякалась? - широко усміхається Артур і підбігає ближче, підходить майже впритул. - А казала, що не з лякливих.

Він жартома смикає мене за підборіддя, а я відступаю.

- Ще чого, - хмурюсь на нього. - Просто ти підкрався несподівано. Не можна так робити.

- Я не хотів відпускати тебе саму. Подумав, моєї компанії ти не захочеш, тому вирішив просто знаходитись неподалік.

- Чого б це така турбота? - оглядаю його підозріло.

- Ти дочка Володимира Івановича. І як-не-як моя родичка.

- Дуже далека, це навіть не рахується, - виправляю його.

Чогось мені зовсім не хочеться називати його своїм братом. Та й який він брат? Чотириюрідний? Навіть смішно з такої далечини родичатись.

- Теж так думаю, - погоджується, уважно розглядаючи моє обличчя.

Від його проникливого погляду я ніяковію і відступаю.

- Ходімо, якщо ти вже тут. Допоможеш мені сфотографувати місцевість, може покажеш щось цікаве.

Продовжую шлях з легким хвилюванням. Я рада, що Артур поруч. Мені подобається його компанія. Він приємний і веселий, а його усмішка з ямочками справді заворожує.

Дійшовши до гущі дерев я зупиняюсь. Тут досить сіро і пахне мохом і сухим листям. Трохи далі вниз від пагорба помічаю блиск води, напевно те саме озеро, про яке мені говорили.