Розділ 4

З їдальні долинає гомін голосів. Перед дверима завмираю від хвилювання і відчуваю, як на плече лягає важка рука. Батько мовчки киває і відчиняє переді мною двері. Я заходжу перша, він за мною.

Стіл вже накритий і навколо нього сидять мої родичі. Вони замовкають, як тільки ми заходимо і всі погляди направляються на мене.

Ой, щось так незручно, що не знаю, куди себе діти. Хочеться втекти, батько підштовхує вперед.

- Познайомтесь з моєю рідною дочкою Марією, - порушує мертву тишу батько. - Вона житиме в цьому будинку. Прошу ставитись до неї з повагою і не ображати.

Ніхто не рухається, всі продовжують дивиться на мене. Здається вони не раді мене бачити.

- Маріє, підійди, дівчинко, до мене, - першою озивається стара жінка в очках і кучерями на голові. - Я хочу добре тебе роздивитись.

- Іди, - чую біля вуха татів голос. - Це твоя бабуся Катерина.

- Бабуся, - повторюю наче мале дитя.

Вона зовсім не схожа на тих бабусь яких я знаю. Стильно одягнена, на зморщених губах червона помада, у вухах довгі ланцюжки-сережки, а на нігтях манікюр. Вона має кращий вигляд ніж я.

Підходжу до неї, як зачарована не відводжу від неї очей. Бабуся киває на стілець поруч з собою, і я сідаю без жодного сумніву. Вона кладе долоню на мою руку і уважно роздивляється обличчя, опустивши окуляри на кінчик носа.

- А ти схожа на Володю, навіть дуже, - виносить вердикт. - Справжня Крижанська.

Вона схвально посміхається і плескає по долоні, забирає руку.

Здається бабуся прийняла мене досить добре. А як щодо інших?

Оглядаю присутніх за столом. І першим ділом зустрічаюсь поглядом з хлопцем, котрий перестрів мене на сходах. Тільки тепер його очі широко розкриті від подиву і ніякого натяку на самовпевненість. Поруч з ним сидить дівчина, дуже молоденька, схожа на нього. Вона зацікавлено мене розглядає і весело усміхається.

- Це Артур і Віка, внуки мого двоюрідного брата, - пояснює бабуся, помітивши на кого я дивлюсь. - Вони тимчасово в нас живуть, поки батьки не влаштуються за кордоном і не заберуть Віку навчатись.

- Я нікуди не поїду, я вже все вирішила, - лунає тонкий голос дівчини. - Я залишуся тут, буду жити з вами, буду допомагати брату.

- Поїдеш, куди ти дінешся? - сердито шипить на неї Артур. Тепер вся його увага прикована до сестри. - Дядько Володя не зобов'язаний панькатись з тобою до повноліття.

Віка супиться і схрещує руки на грудях, опустивши погляд в тарілку.

- А це твоя рідна тітка Оля і її чоловік Саша, - бабуся переводить мою увагу на пару середніх років. Вони привітно мені кивають в знак привітання, я відповідаю тим же. - Вони часто бувають в нас на вечерю. Я люблю, коли багато гостей.

- Мені дуже приємно, - несміло посміхаюсь.

- А он там вкінці, - вона показує пальцем на старого чоловіка з шовковим шарфом на шиї. - Талановитий художник і добрий друг сім'ї - Едуард. Якщо захочеш, він намалює твій портрет.

- Така красива молода дівчина, я з радістю це зроблю, - підтверджує чоловік захриплим від куріння голосом.

Краєм ока помічаю, як батько сідає з іншого боку від бабусі і підносить руку, подаючи комусь знак. І відразу нам починають приносити гарячі страви.

Я кручусь, ще раз оглядаю усіх присутніх. Родичі не всі і мені дуже цікаво чому.

- А де моя сестра? - запитую тихо, схилившись до вуха бабусі. Вона напружується і дивиться на мене підозріло. - Мені Сергій розповів про неї, - поспішаю пояснити.

- О, Сергій любить поговорити, - вимушено посміхається. - Їх зараз немає в країні. Кароліна з мамою поїхали відпочивати за кордон.

- Шкода, я хотіла з нею познайомитись, - справді трохи відчуваю сум. Сестри ніколи не мала, але завжди хотілось.

- Ще зустрінетесь.

Обіцянка бабусі сумнівна, бо я не знаю, як довго я тут затримаюсь. Не думаю, що на довго мене вистачить. Без своїх подруг і тітки довго не витримаю.

Вечеря проходить за жвавими розмовами. Бабуся розпитує про моє дитинство, що я люблю, чим займаюсь і я охоче все їй розповідаю. Батько мало говорить, більше слухає, і я час від часу помічаю його уважні погляди.

На диво, я почуваюсь досить добре. Наче у своїй тарілці. Не думала, що так швидко знайду з рідними спільну мову. Шкода, що сестри немає, можливо ми б подружились.

Після вечері усі прямують у вітальню і розміщуються на диванах для продовження спілкування. Я відділяюсь від усіх і йду до сходів, в намірі піднятись до кімнати ненадовго, щоб взяти телефон і показати фото бабусі. Їй дуже кортить поглянути на моє життя.

- Зачекай, я з тобою, - десь посередині сходів мене наздоганяє Віка. - Яка я рада, що в цьому будинку з'явиться ще одна дівчина, окрім мене. Бо тут можна вмерти з нудьги. Немає навіть до кого заговорити.

- А як же Каріна? - дивуюсь. - Я так розумію, вона ж поїхала на короткий термін і скоро повернеться.

Віка хмуриться, здається про мою сестру їй не приємно говорити.

- Ми з нею не знайшли спільної мови, - каже дівчина і вибігає на декілька сходинок вище за мене. - Вона старша, має свої інтереси. Не підходжу я їй.

Розумію, що Віці не приємно, що родичка її ігнорувала.

- І скільки ж тобі років? - повільно крокую за нею.

- Шістнадцять. Я ходжу в десятий клас.

- О, я думала ти старша. А брат твій теж навчається?

- Артур? Він вже застарий для цього, - фиркає Віка і обертається до мене.

Вона дивиться мені за спину і замовкає.

- Якщо хочеш щось про мене дізнатись, краще запитуй у мене, - чую поруч вже знайомий голос і підстрибую від несподіванки. Артур рівняється зі мною і кладе руку мені на поперек. - Бо моя сестра може й збрехати.

- Неправда, - обурюється Віка і супиться. - Ти сам кого хочеш обведеш навколо пальця.

- О, то ти в нас любитель обдурювати людей? - намагаюсь підколоти його, відчуваючи жар в тому місці де продовжує лежати його рука.

- Я чесний, як прозора вода, - хижо посміхається і підморгує. - А ось ти, - робить багатозначну паузу, - навіть не сказала, що є дочкою Володимира Івановича.