Розділ 3

- Ви не повірите де я знаходжусь, - сповіщаю подругам, увімкнувши відео чат.

Розглянувши свою простору нову кімнату і розпакувавши деякі речі, я не витримала і подзвонила дівчатам. Бажання поділитись новиною настільки сильне, що я ніщо інше не можу робити.

- Щось я не впізнаю цього місця, - хмуриться Іринка, розглядаючи задній фон. - Ти поїхала до когось в гості?

- Можна і так сказати, - усміхаюсь загадково і кручу телефоном показуючи подругам усю кімнату. - Тепер я буду тут жити. І знаєте де це? У столиці.

- Коли ти встигла? - розгублено цікавиться Марина. - Ми ще зранку з тобою сиділи на дитячому майданчику. І навіть не сказала, що кудись збирається.

Докір в її голосі зрозумілий. Ми не приховуємо одна від одної ніяких таємниць. Ці дві дівулі, мої найкращі подруги, і я навіть не уявляю, як житиму без них так далеко.

- І за цей короткий час сталось дуже багато. Сама ще не можу прийти до тями.

- Не тягни, розказуй вже, - згорає від нетерпіння Ірка.

- Короче, той позашляховик у нашому дворі, - все одно не втримуюсь і роблю паузу, поки дівчата просвердлюють мене допитливими очима. - Це за мною приїхали.

- Що? Хто це? Що ти накоїла? - полились запитання і я жестом руки змушую їх замовчати.

- Виявляється, я маю батька і він хоче зі мною познайомитись, - тепер вони тихі мов миші, аж роти повідкривали. - Я все життя думала, що він мертвий, що я сирота. А виходить, в мене є батько і мачуха, і навіть сестра. Ті люди, яких ми бачили, працюють на нього. Тітка вмовила мене їхати з ними. Сказала, що так буде краще, що він дасть мені більше, ніж вона. Не знаю, дівчата, чи правильно я зробила, але на свій страх і ризик погодилась. І тепер я житиму у величезному двоповерховому будинку в просторій кімнаті з красивим видом з балкона.

Вичавлюю з себе посмішку, хочу здаватись веселою, хоч насправді в душі трохи важко і лячно.

- Поїхала у столицю і нам навіть нічого не сказала, - звинувачує Марина. - І не попрощалась.

- Пробачте, - суплю носа. - Все сталось так швидко. Але я обіцяю, що приїду до вас, або ви до мене. Я вас запрошую.

- Не думаю, що нас будуть раді бачити твої нові родичі.

- Якщо я не матиму права бачити своїх найкращих подруг, то й життя такого тут мені не треба, - кажу рішуче.

- Ми за тебе раді, Маріє, - лагідно говорить Ірка. - Але й трохи хвилюємось.

- Я знаю, ви мене найкращі, дівчата, - на очі накочуються сльози і я швидко змахую їх з повік. - І я вже за вами сумую. Не впевнена, що тут приживусь. Якщо не вийде, то чекайте мене вдома.

- Ми тебе підтримаємо, - киває Марина. - Якщо захочеш поговорити, обов'язково дзвони. Ми будемо на зв'язку двадцять чотири на сім.

- Дякую, - шмигаю носом.

Після розмови з дівчатами трохи розклеююсь і тепер здається, що рішення моє не правильне.

Вісімнадцять років батько мною не цікавився, а тут раптом така зміна. Чому саме зараз? Що його мотивує? Хочеться побачити його нарешті і глянути йому в очі. Мені здається, що я відразу все зрозумію, як тільки поговорю з ним.

Щоб не розкисати ще більше, знову берусь розпаковувати речі. Шафа настільки велика, що більшість полиць залишаються пустими. Взагалі одягу в мене не багато, взяла найголовніше, решту залишила в тітки, щоб був повід повернутись.

Потім я ще телефоную до тітки Лілі і кажу, що доїхала нормально. У неї пригнічений голос і я розумію, що вона сумує за мною. Я теж за нею сумую.

Все зробивши, не знаю, чим далі себе зайняти. Сергій сказав, що мене покличуть на вечерю, де я познайомлюсь з новою родиною і що раніше батька не буде. Та ніхто не забороняв мені гуляти по дому. Тому я вирішую розвідати територію. Чого вартує лише будинок, його щоб увесь обійти, не вистачить і пів дня.

Виходжу у коридор і йду до сходів, котрі вигинаються аж до самого першого поверху. Не верхніх сходинках завмираю, схопившись за масивне поруччя, помітивши, як мені на зустріч поспішає хлопець. Його голова опущена, у вухах навушники і він не відразу мене помічає. Лише коли ми майже зіштовхуємось, він зупиняється і підносить на мене темні очі. До речі дуже красиві очі. Та й сам він досить симпатичний, високий, з недбало розтріпаним волоссям, у темному світшоті і з рюкзаком на плечі.

- Опа, а ти хто? - тонкі губи розтягуються у нахабній посмішці.

- А ти хто? - стаю в оборонну позу. Від його погляду відразу хочеться захищатись.

- Я взагалі-то тут живу, - відповідає хлопець. А я в голові прокручую, хто це може бути. Невже племінник батька? Чомусь я думала, що він ще дитина, а переді мною вже дорослий м'язистий чоловік.

- Я теж тут живу.

- Не бреши, тебе я тут вперше бачу, - хмурить брови.

- І що? Тепер бачитимеш часто, - відштовхуюсь від поруччя і обходжу його.

Та коли стаю на ту ж сходинку, на якій стоїть він, незнайомець нахабно хапає мене на зап'ястя і повертає до себе.

- Ти нова покоївка? - мучиться у здогадках. Він схиляється наді мною, пожирає очима. - Люблю гарненьких прибиральниць. Можеш заходити до моєї спальні без стуку, я завжди буду тобі радий.

Ох, нахаба. Здається, він занадто високої про себе думки.

Швидко висмикую руку і відступаю. Нехай не думає, що звабливими очима може отримати все що захоче. Можливо з кимсь це проходить, але не зі мною.

- Будь впевнений, до твоєї спальні я ніколи не зайду, - відповідаю впевнено. - Стомишся чекати.

- Це ми ще побачимо, - хмикає.

Поспішаю вниз, не оглядаюсь і спиною відчуваю прискіпливий погляд хлопця. Нехай дивиться, скільки хоче. Він ще не в курсі, хто я така, і аж цікаво глянути, як його величезна губа закотиться назад, коли він дізнається, що я не покоївка, і що мій батько господар цього будинку.

Дім обходжу за досить короткий час. Багато дверей попросту замкнені і ходити окрім вітальні і їдальні особливо ніде. Вітаюсь зі справжньою покоївкою, жіночкою років сорока, котра кидає на мене здивований погляд. Здається і справді тут ще ніхто про мене не знає.